Все ясно (Повна ілюмінація)

Страница 74 из 84

Джонатан Сафран Фоер

Ну ясно, шо я більш-менш розумію, нашо ти намагаєшся все так закрутити. Розумію, шо така штука, як любов, ніколи не може бути певною. Якби я сказав, наприклад, Баті, як я собі уявляю любов або кого я бажаю любити, він би прибив мене, і це ніяка не ідіома. Всі ми шось вибираємо і шось відкидаємо. Так от, я б хотів більше вибирати, ніж відкидати, хоча, подібно до Сафрана і до тебе, я догнав, шо часто якраз відкидаю те, шо мені видається гарним і те, шо, як я думаю, є цінним. Я вибираю відкидати замість просто вибрати. Не так-то просто про все це говорити.

Я не дав Дєду грошей, але далеко не через те, про шо ти подумав. Він не здивувався, коли я йому про це повідомив. Він сказав: "Я горджуся тобою".

"Але ж ти хотів, шоб я дав їх тобі", — сказав тоді я.

"Дуже й дуже, — відповів він, — я впевнений, шо знайшов би її".

"Так чим же ти гордишся?"

"Горджуся, шо ти — це не я".

"Так ти на мене не злишся?"

"Не".

"Я не хотів тебе розчаровувати".

"А я не злий і не розчарований".

"І тебе не пригнічує те, шо я не даю тобі грошей?"

"Не. Ти добрий і робиш добрі і правильні вєщі. Це мене заспокоює".

Так чого ж мені тоді здавалося, шо це піднесена й боягузлива реакція, чого ж я здавався сам собі піднесеним боягузом? Давай поясню, чого я не дав Дєду грошей. Зовсім не тому, шо я збираю їх собі, шоб поїхати в Америку. Я вже від цього сну пробудився. Я ніколи не побачу Америки й Ігорчик її не побачить теж, і я тепер добре це розумію. Я не дав Дєду грошей, бо я не вірю в Августину. Не, це не зовсім те, про шо я хотів сказати. Я не вірю в таку Августину, яку шукає мій Дєд. Жінка на фото жива. Я в цьому впевнений. Але я так само впевнений, шо вона не Гершель, як того хоче мій Дєд, шо вона не моя бабка, як він того хоче, і шо вона не мій Батя, якого він хоче знайти. Якшо я йому дам гроші, то він знайде її і побачить, шо вона не ті, кого він шукає — а це уб'є його. І це знову ж не метафора. Це просто його уб'є.

І то була ситуація без переможців. Не було ніяких можливостей звести те, шо можливо, і те, чого хотілося. А дальше я маю протранслювати тобі деякі жахливі новини. Мій Дєд помер чотири дні тому. Він порізав собі вени. Це було пізно вночі, і я не міг спати. А з ванни почувся шум, от я і пішов його вияснити. (Тепер я головний чоловік у домі і на мені обов'язок дивитися, чи все працює.) Я знайшов Дєда у ванні, яка була повна крові. Я не розумів, шо сталося, і тому сказав йому,щоб він вилізав. "Вставай, Дєд", — голосно кричав я, тряс його і навіть ударив по обличчю. Ятак сильно вдарив, шо мені аж рука заболіла. Далі я знову вдарив його. Навіть не знаю нашо, хочатаки знаю. Правду кажучи, я ше ніколи нікогое бив до того, тільки мене всі били. "Та вставай же! — кричав я і знов ударив його по обличчі, але вже з другого боку. І я знав, шо він вже не прокинеться. "Вставай, хватить спати!" Мої крики розбудили маму, і вона прибігла до ванни. Вона силою відтягла мене від Дєда; потім вона мені сказала, шо вона тоді подумала, шо це я його вбив, бо я бив його по обличчі, а очі в мене мали дуже дивний погляд. Потім ми придумали історію, шо ніби-то він перебрав снотворного. Її ми розказали Ігорчику, шоб він так ніколи й не дізнався.

До нас тут уже давно прийшов вечір. Багато всього сталося, багато стається зараз, багато чого ше станеться. Вперше у свому житті я відкрито сказав Баті, шо я думаю, і тепер скажу тобі те саме. Як і в нього, прошу в тебе пробачення.

З любов'ю, Алекс

Ясність

"Гершель дивився за твоїм батьком, коли мені треба було відлучитися за покупками або коли твоя бабця хворіла. А вона хворіла весь час, а не тільки наприкінці життя. Гершель доглядав малого, ніби це був його малий. Він навіть називав його своїм сином".

Поки Дєд говорив це все мені, я перекладав сказане Джонатану, а той уважно записував до щоденника. Він писав:

"У самого Гершля сім'ї не було. Бо він був зовсім несоціальний. Любив багато читати й писати. Він був поет і демонстрував мені не раз свої поезії. Багато з них я пам'ятаю. Але всі вони були, я би сказав, немудрі, і всі про любов". Він завжди сидів у своїй кімнаті, писав, а не стрічався з людьми. Я йому бувало кажу: що толку з любові, коли вона на папері? Дай, хай любов трошки попише по тобі самому. Але він був дуже впертий. Хоча, може, просто трохи сором'язливий".

"А ти був його другом?" — спитав я, хоча він уже сказав, шо Гершель був його другом.

"Колись він сказав нам, шо ми його єдині друзі. Твоя бабка і я. Він з нами їв і деколи дуже пізно лишався. У нас навіть канікули спільні були". Коли народився твій тато, ми троє по черзі ходили з ним гуляти. Якшо Гершлю шось було треба, він приходив до нас. Коли в нього були проблеми, він теж ішов до нас. А раз він спитав мене, чи може він поцілувати твою бабку. А нащо, поцікавився я, бо, правду кажучи, це мене розізлило, дуже розізлило те, шо він хотів її поцілувати. Це тому шо, сказав він, боюся, ніколи в житті так і не зможу поцілувати жінку. Гер-шель, сказав тоді я, це просто тому, шо ти ніяку з них не попробуєш поцілувати". (А може, він любив бабку?) (Навіть не знаю.) (Але могло таке бути?) (Могло. Він часто заглядався на неї, а ше носив їй квіти і подарунки.) (І тебе це сердило?) (Я обох їх любив.) "Так шо, поцілував він її?" "Нє", — сказав Дєд. (Але ти пам'ятаєш, Джонатан, шо тут він засміявся. То був короткий, суворий смішок.) "Він був надто скромний, шоб когось цілувати, навіть Анну. Не думаю, шо вони чимось таким займалися".

"Він же був твій друг", — сказав я. "Він був мій найкращий друг. Тоді все було інакше. Євреї, не євреї. Ми всі тоді були ше дуже молоді, і все життя ше тоді було перед нами. Хто ж знав?" (Ми нічого не знали, от шо я намагаюся сказати. Звідки ми могли знати?) "Знати про шо?" — перепитав я.

"Хто ж знав, шо ми на краю такого провалля?"

"Провалля?"

"Одного дня Гершель обідав з нами і, колихаючи твого тата на руках, співав йому пісню".

"Пісню?"

(От тут він співав пісню, Джонатан, і я знаю, шо якби ти вставив цю пісню собі в текст, вона б його добре приправила, але не змушуй мене про це писати, я довгий час пробував витравити її мелодію зі голови, але вона залишається там і зараз. Я чую, як вона звучить у мені, коли я йду на пари в універ або вкладаюся спати.)