Коли ми всі троє мужчин на ім'я Алекс зібралися в Батіному домі того вечора обговорити справу, яка на нас навалилася, Дєд сказав: "Я не хочу. Я пішов на відпочинок не для того, шоб витворяти такі гімняні речі. З мене досить". "Мені все одно, шо ти думаєш", — сказав йому Батя. Тоді Дєд зі всьої дурі гримнув рукою по столі й закричав: "Не забувай, хто є хто!" Я подумав, шо розмова на цьому обірветься. Але тут Батя мене шокірував. він сказав: "Прошу тебе", а далі ше дивніше, "Тату". Мушу зізнатися, шо я в це так і не в'їхав. Дєд повернувся і сказав: "Останній раз. Більше я того робити не буду".
Ми розробили план, за яким мали підібрати героя нашої повісті у Львові на вокзалі 2 липня о третій годині. Далі, за планом, два дні мали теліпатися довкола Луцька. "Луцьк? — запитав Дєд. — Ти ж не казав, шо то буде Луцьк". "Так, Луцьк!" — відповів Батя. Дєд потонув у роздумах. "Він шукає, звідки родом його дід, — пояснив Батя, — а ше якусь Августину, яка врятувала цього діда на війні. Хоче написати книжку про село свого діда". "Ага, — сказав я, — то він умний?" "Нє-а, — пояснив Батя, — ум у нього
примітивний. Американський офіс сказав, шо він дзвонить кожен день і ставить сотні дебільних запитань типу, чи знайде він тут нормальну їжу". "Сосиски в нас точно є", — сказав я. "Звичайно! — підтримав Батя. — Так шо він не зовсім умний". І тут я повторю, шо герой якраз виявився навіть дуже нетупим євреєм. "А де це місто?" спитав я. "Воно називається Трохимбрід". "Трохимбрід?" — перепитав Дєд. "Це 50 кілометрів від Луцька, — пояснив Батя, — у нього є карта, і він впевнений, шо він знає розташування. Все має бути чотко".
Батя пішов спати, а ми з Дєдом ше пару годин дивилися тєлік. До нас обох все доходить дуже повільно. (Ледь не написав, шо ми тащи-мося від цього, але то була б неправда.) Ми дивилися американську програму з російськими субтитрами. Показували китайця, який розбирався на гранатометах. Ше ми подивилися погоду. Дядя з екрану сказав нам, шо завтра погода буде несприятлива, але потім нормалізується. Між мною і Дєдом тоді запала така тиша, шо можна було шаблюкою рубати. Дєд заговорив до мене тільки раз, під час реклами гамбургерів з "Макдональдса"; сказав: "Я не хочу трястися десять годин у якесь галіме місто, щоб догодити розбещеному євреєві".
Початок світу настає часто
18 березня 1791 року чотириколісний віз Трохима Б., перевернувшись, притис (а може, й не притис) його до дна річки Брід. Першими побачили уламки возотрощі, які підіймалися на поверхню ріки, малі близнючки В.: у вирі крутилися змійки білих стрічок, подерта вельветова рукавичка з розчепіреними пальцями, порожні котушки з-під ниток, пікантне пенсне, ягоди малини та аґрусу, шматочки лайна, нижня білизна, черепки розтрощеного балона, кровоточні червоні літери на резолюції: "Хай буде…, хай буде…"
Ханна пхинькала. Кана ступила у холодну воду, піднявши над коліньми зав'язки на холошах бриджів, і загрібала до себе уламки потопленого життя, заходячи дедалі глибше. "Гей, що ви там робите?" — волав збезчещений лихвар Янкель Д., кульгаючи до дівчаток і на бігу перечіпаючись об грудки прибережного болота. Однією рукою він схопив Кану, а другою, як завжди, притримував рахівницю, яку за вироком штетля-громади мусив носити на шиї. "Вилізьте з води! Ви поранитесь!"
Чесний торговець свіжою рибою Біцль Біцль Р. спостерігав за цим гармидером зі свого човна, прив'язаного до одного зі своїх ятерів. "І що там таке? — закричав він, обернувшись до берега. — То ти, Янкелю? Що сталося?"
"То близнючки нашого Доброчесного Рабина", — гукнув у відповідь Янкель. "Влізли у воду, ще котрась пораниться!"
"Тут випливають такі чудернацькі речі!" — Кана весело сміялася, плюскаючи водою по багатстві, що множилося довкола неї, як на городі. Вона підхоплювала ручки ляльки, і стрілки прадідівського годинника, і спиці парасольки, і ключ у вигляді скелета. Нові й нові предмети з'являлися в коронах з бульбашок, які розтріскувались, виринаючи на поверхню. Молодша й необачніша з близнючок, загрібаючи воду, за кожним разом вихоплювала щось нове: жовте коліщатко, тьмаве дзеркальце, пелюстки утопленої квітки-незабудки, потрощені зернини чорного перцю, пакетик насіння…
Проте її трохи старша й обачніша сестра Хан-на — геть в усьому схожа на неї, крім зрощених на переніссі брів, — дивилася на все те з берега й плакала. Збезчещений лихвар Янкель Д. обійняв її і притулив головою до своїх грудей, примовляючи: "Ну-ну-ну, заспокойся… — а до Біцля Біцля крикнув, — давай греби і привези сюди Доброчесного Рабина. І ще Менашу, того, що лікар, та Ісаака-правника. Швидко!"
З— за дерева вийшов божевільний поміщик Соф'ювка Н., чиє ім'я штетль пізніше вказуватиме на картах і внесе до Мормонського перепису, вийшов із затінку дерев. "Я усе бачив, —істерично закричав він, — я можу засвідчити. Віз їхав надто швидко, як на таке болото (біда запізнитися на власне весілля, але ще більша біда — запізнитися на весілля твоєї дівчини, яка виходить заміж не за тебе), — і раптом взяв та й перекинувся, а якщо це не зовсім так, то віз не перекинувся сам, а його перекинуто вітром з Києва чи з Одеси, чи ще звідкись, а коли і це вас не переконує, тоді я вам розкажу, як воно було: клянуся своїм лілейнобілим ім'ям, що то ангел з камінними крилами зійшов з небес і забрав із собою Трохима, бо Трохим був занадто хороший чоловік для цього світу. А хто не такий? Всі ми надто хороші одне для одного",
"Трохим? — перепитав Янкель, дозволяючи Ханні бавитися рахівницею його безчестя, — чи не той це Трохим, що був шевцем у Луцьку і помер півроку тому від запалення дегень?"
"Дивіться!" — загукала хихикаючи Кана й підняла над головою Валета Куннілінгуса з порнографічної колоди; карт"
"Ні — сказав Соф'ювка, — того звали Тро-хум, через у. А цього — через и. Трохум помер у Ніч Найдовшої Ночі. Ні, зачекай. Ні. Він помер, бо був митцем".
"Іще!" — Кана вискнула з радості, підносячи вицвілу карту зоряного, неба.
"Вилізь із води! — гавкнув на неї Янкель набагато гучніше, ніж хотів би гавкнути на дочку Доброчесного Рабина чи на будь-яку,іншу дівчинку, — ти поранищся!"