Є один прикол, про який я раніше не згадував, але зараз саме той момент, шоб розповісти. (Будь ласка, Джонатан, ніколи нікому цього не показуй. Я навіть не знаю, нашо я це тут пишу.) Одного разу я прийшов додому після дискотеки в одному з тусовочних нічників Одеси і мені захотілося переглянути телебачення. Я був у шоці, коли почув, шо телевізор уже був включеним, бо було досить пізно. Я докумекав, шо це міг бути тільки Дєд. Я вже розвивав цю тему раніше, коли писав, шо Дєд часто приходив до нас уночі, коли не міг заснути. Так було ше до того, як він почав жити у нас. У таких випадках він вічно засинав перед телевізором, а за пару годин прокидався і йшов досинати додому. Якшо я тільки не спав, я тоді б не почув, як Дєд дивиться телевізор, то я міг і не знати, ми він приходив до нас, чи ні. Може, він і приходив кожної ночі. Але раз я цього не знав, то думав про нього як про привида.
Коли Дєд дивився телевізор, я не зважувався з ним вітатися, бо не хотів йому заважати. Так і тієї ночі я пройшов тихо, намагався не шуміти. Я вже був на четвертій сходинці, коли почув шось дивне. Це в принципі не був плач. То було шось трохи легше за плач. Я помалу опустився на чотири сходинки назад. На самих тільки пальцях я пройшов на кухню і з-за кута виглянув у кімнату з телевізором. Спочатку я побачив телек. Показували футбол. (Не пам'ятаю хто грав, але знаю, шо наші вигравали.) Потім я побачив руку на бильці крісла, в якому Дєд любив сидіти. Але то була не Дєдова рука. Я ше більше визирнув і мало не впав. Я зрозумів, шо мав би впізнати звук, який нагадував плач. Це був Ігорчик. (Я почував себе повним ідіотом.)
Побачене викликало в мені страждання. І я поясню від чого. Я зрозумів, чого він мало не плакав. Я все це дуже добре розумів і думав підійти до нього і сказати, шо я колись-то теж майже плакав, як і він, бо мені здавалося, шо я ніколи не буду якоюсь величиною з багатьма і різними дівчатами і місцями, куда можна буде піти. Але це було не так. І він теж потім стане таким, як і я. А тепер глянь на мене, Ігор, синяки пропали і це лайнове відчуття теж, а з'явилася впевненість, шо ти заслужив на все, шо маєш від життя.
Але тоді я нічого не міг йому сказати. Я опустився на підлогу на кухні, за пару метрів від нього й почав ржати. Я не розумів, чого я ржу, але стриматися не міг. Я затиснув рукою свій писок, шоб не видавати ніяких звуків. Але мій сміх наростав і наростав аж у мене заболіло в шлунку. Я спробував підвестися і сховатися в себе в кімнаті, але боявся порухатися і не розреготатися ше сильніше. Я пробув там довго. Мій брат продовжував невпинно майже ревіти, шо робило мій сміх ше потужнішим. Тепер я розумію, шо то був той самий сміх, такий самий, як тоді в ресторані в Луцьку, як і сміх мого Дє-да, як і сміх героя, які загубилися в такій же темряві. (Прошу милості за цей пасаж. Може, я потім витру його звідси, перед тим, як відправляти його поштою.) Шо ж до Семмі Дейвіса Молодшого-Молодшого, то псина так і не зжерла свою картоплю.
Ми з героєм за вечерею багато говорили, найбільше про Америку. "Розкажи мені про речі, які у вас там є в Америці", — попросив я. "А про що саме ви б хотіли дізнатися?" — "Мій друг Гриня повідомив мені, шо в Америці є багато класних бухгалтерських шкіл. Це не брехня?" — "Думаю, що так. Щоправда, точно я не знаю, але зможу дізнатися для вас, коли повернуся додому". — "Дякую, — сказав я і зрозумів, шо тепер у мене є контакти в Америці і шо я вже не сам, а потім я запитав, — а шо ви хочете робити?" — "Що я хочу робити?" — "Ну, ким ви будете?" — "Я ще не знаю". — "Та як же, знаєте?!" — "Тим або іншим". — "Як це тим або іншим?" — "Ну, я ще не вирішив". — "Батя казав мені, шо ви пишете книжку про цю поїздку". — "Я люблю писати". — Я поплескав його по спині: "Так ви писатель?!" — "Тссс". — "А чого, класна кар'єра!" — "Перепрошую?" — "Ну писатель — це ж дуже благородно". — "Благородно? Я про це не думав". — "А якісь книжки ти вже видав?" — "Ні, але я все ще дуже молодий". — "Ну, а оповідання твої вже видавали?" — "Ні, хіба одне або два". — "А як вони називалися?" — "Забудьте". — "Суперова назва!" — "Та ні, я маю на увазі, що про це варто забути". — "Я би дуже хотів прочитати твої оповідання". — "Вони вам навряд чи сподобаються". — "Чого ти так думаєш?" — "Вони навіть мені не подобаються". — "Ну?" — "Це все гідне хіба підмайстра". — "Шо значить гідне підмайстра?" — "Ну, це ще не справжні оповідання, я лише вчуся, як писати". — "Але одного разу ти ж таки навчишся?!" — "Маю надію". — "Це ж усе одно, шо стати бухгалтером". — "Можливо". — "А нашо тобі писати?" — "Не знаю, я звик думати, що я для цього народився. Ні, насправді я так ніколи не думав. Це слова інших людей". — "Та кинь ти, я от чую, шо народився для того, шоб стати бухгалтером". — "Вам пощастило". — "А ти може народився, шоб писати". — "Не знаю. Може, й так. Насправді це звучить жахливо. Якось банально". — "І не жахливо, і не банально". — "Виразити те, що хочеш сказати, буває іноді так важко". — "Це я розумію". — "Я хочу самовиразитися". — "У мене та ж сама проблема". — "Я шукаю власний голос". — "Так він у тебе в роті". — "Я б хотів робити щось таке, чого потім не соромитимуся". — "Шось типу того, чим можна потім пишатися, так?" — "Не обов'язково. Я лише хочу не соромитися зробленого". — "Знаєш, як багато є класних руских писателів?" — "О, звичайно. Маса". — "Толстой, наприклад. Він написав "Війну", а потім "Мир", дві просто класні книжки, і взяв за своє писательство Нобелівську Премію, якшо я тільки не помиляюся". —"Дійсно, Толстой, Бєлий, Тургенєв". — "Можна питання?" — "Прошу". — "Ти пишеш, бо тобі є шо сказати?" — "Та ні". — "Добре, я переметнуся на другу тему: скільки валюти отримує в Америці бухгалтер?" — "Я не знаю, напевне… Думаю, доволі багато, якщо тільки він або вона добре виконують свою роботу". — "Вона!" — "Або він". — "А негри бувають бухгалтерами?" — "Ви говорите про афро-американських бухгалтерів. А те слово, Алексе, більше не вживайте". — "А бухгалтери-гомосексуалісти?" —"Гомосексуальність може виявлятися в усіх сферах. Хіба немає гомосексуалістів-сміття-рів?" — "Скільки валюти буде отримувати бухгалтер-гомосексуаліст та ше й неф?" — "Будь ласка, не вживайте цього слова". — "Якого слова?" — "Того, шо було вкінці речення". — "Ш-шо?" — "Ну оте слово на "н". Ну, таке, що з "н" починається, і…". — "Це шо слово негр?" — "Шшш!" — "Та люблю я негрів!" — "Вам справді не варто так висловлюватися". — "Та я просто волочуся від них. Вони класні мужики". — "Це стосувалося самого слова. Говорити так — негарно". — "Негри?" — "Будь ласка". — "А шо такого з неграми?" — "Шшш". — "Скільки в Америці коштує горнятко кави?" — "О, це залежить. Може коштувати один долар". — "Один долар! Та це ж майже задарма! Та в Україні одне горнятко кави коштує п'ять баксів!" — "Ну, я не мав на увазі, скажімо, капучино. Вони можуть вартувати і п'ять, і шість доларів". — "Капучіно?! — викрикнув я, хапаючи руками голову, — та за них ціни просто скажені!" — "А лат-те у вас в Україні продають?" — "Шо таке лат-те?" — "В Америці цей напій зараз на піку популярності. Його продають на кожному кроці". — "А мока у вас там є?" — "Та звісно ж, проте її п'ють лише діти. Вона не вважається стильним напоєм". — "Ага, тут так само. А ше в нас є мокачіно". — "О так, і в Америці це є. Вони вартують десь із сім доларів". — "І як воно, поширене?" — "Мокачіно?" — "Ну так". — "Вочевидь, це п'ють ті люди, котрі хочуть кави, але так само люблять гарячий шоколад". — "Це я розумію. А як в Америці з дівчатами?" — "А що з ними?" — "Вони часто вступають у серйозні неформальні відносини, га?" — "Про це частіше чуєш, ніж із таким стикаєшся". — "А ти сам вдаєшся до плотських утіх?" — "А ви?" — "Я тебе спитав першим. То як, вдаєшся?" — "А ви?" — "Я перший спитав. Вдаєшся?" — "Не зовсім". — "Шо значить не зовсім?" — "Ну, я не святенник, але я і не Джон Холмс". — "Я чув про цього Джона Холмса, — я виставив руки на ширину плечей, — прекрасний член". — "От, саме такий, — сказав герой і засміявся". Ага, от так-то мені вдалося його розсмішити. "В Україні у всіх такі члени". Він знов засміявся і спитав: "Навіть у жінок?" — "Це шо, прикол?" — спитав я. "Так", — сказав він. І тоді я теж зареготав. "А в тебе коли-небудь була дівчина?" — спитав я героя. "А в тебе?" — "Ну, це ж я спитав". — "Щось подібно до того", — сказав він. "Шо значить подібно?" — "Нічого серйозного. Ненасправжки. Ми зустрічалися, здається раз чи двічі. Я не хотів, щоб це було серйозно". — "Таке саме і в мене, — сказав я, — так само нічого серйозного. Я просто не хочу все життя сидіти під каблуком одної жінки". — "Точно! — сказав герой, — я лише час від часу з ними забавлявся". — "Ну, так". — "Трохи орального сексу". — "Ну, так". — "Але коли у тебе вже постійна подружка, тоді, ну, ти знаєш…". — "Так, я знаю дуже добре".