"Залізнична мандрівка вам сподобалася?" — запитав я його. "О, Боже, — вигукнув він, — двадцять шість годин, затрахала незносно!" Ця дівчина — Незносна — напевне все зробила су-пер, подумав я про себе. Потім я спитав: "Ви хоч би трохи перекимарили?" "Що?" "Ну, кимарнули ви?" "Не розумію". "Упокоїлися?" "Як?" "Ви упокоїлися в поїзді?" "Та ні, — сказав він, — нічого я не упокоювався". "Ш-шо?" "Я… не… у… по… ко… ю… вав… ся". "А, прикордонники?" "Вони нас не затримали, — відповів він, я багато чув про них, обіцяли, що вони ну, знаєте, зададуть нам жару. Але вони тільки зайшли, звірили паспорти й більше нас не чіпали взагалі". "Ш-шо?" "Мені казали, що будуть проблеми, але жодних проблем не було". "А, так ви про них чули?!" "Ну, так. Мені казали, що вони добрячі скурві сраки". Добрячі скурві сраки. Я закарбую це у своєму мозку.
Правду сказати, мені було аж якось не по собі, шо у героя не сталося жодних пригод чи ока-зій з прикордонниками. У них була брутальна звичка забирати в людей з потягів різні речі без дозволу. Коли мій Батя одного разу поїхав до Праги у відрядження від "Доріг предків" і коли він заснув, то прикордонники витягли з його валізи багато класних речей, шо викликає законне обурення, бо у мого Баті класних речей не так вже й багато. (Це так нетипово думати, шо хтось колись образив Батю. Я звик думати,
то ролі в світі не міняються.) Я також чув різні Історії про вояжерів, які змушені були поділишся з прикордонниками частиною валюти, шоб ті повернули їхні документи. Американцям від всього того могло бути або краще, або гірше. Ліпше, якшо прикордонник любив Америку й хотів справити на американця враження доблесного сторожа кордону. Цей прикордонник думав, шо колись-то зустріне цього американця вже в Америці, і шо американець візьме його з собою на гру "Чикаго Булз", і купить йому блакитні джинси і білий хліб, і тонкий туалетний папір. Цей прикордонник мріє говорити англійською без акценту і в один день одружитися з дівчиною з великими м'якими цицьками. І цей прикордонник зізнається вам, що йому не подобається місце, де він живе.
Другий вид сторожів — це ті, які теж люблять Америку, але ненавидять американців, зате, шо нони американці. Такі найгірші за все. Такий прикордонник знає, шо він ніколи не потрапить до Америки й більше ніколи не побачить американця. І він буде красти в американця й залякувати його, шоб продемонструвати, шо він може це зробити. Річ у тім, шо це єдиний випадок у його житті показати, шо Україна вища за Америку, а він сам — вищий за американця. Про це мені розказав Батя, і я впевнений, шо він теж впевнений, шо так справедливо.
Коли ми дісталися до машини, Дєд терпляче очікував нас там, як йому наказував Батя. Він був дуже терплячий і мило похрапував. Він похрапував з такою гучністю, шо я і герой могли чути його, хоча вікна в машині були зачинені. Здавалося, шо машина працює. "Це наш шофер, — сказав я, — це шофер-експерт". На фізіономії героя я став спостерігати чудернацьки здивовану усмішку, її я бачив уже вдруге. Це тривало хвилин з чотири. "З ним усе в порядку?" — запитав герой. "Ш-шо? — перепитав я. — Я вас не зрозумів. Говоріть, будь ласка, повільніше". Здається, герой подумав, шо я некомпетентний в мовних питаннях. "3… на… шим… во… ді… єм… все… в… по… ряд… ку?" "Ну, мови нема! — відповідав я. — Я вам скажу, шо я його дуже навіть добре знаю. Це мій Дєд". У цей момент про себе нагадав Семмі Дейвіс Молодший-Молодший, бо він вистрибнув із заднього сидіння на вікно й загавкав зі всієї дурі.
"О, Господи Ісусе!" — блискавично відреагував герой і відскочив від машини. "Не лякайтеся, — заспокоїв я героя, коли сучка притиснулася мордою до скла. — Це всього лише сучка-поводир нашого шофера". Далі я показав на її сорочину, але вона була настільки витерта, шо видно було тільки "ОФІЦІЙНА ПСИНА". "Вона скажена, — сказав я, — але дуже грайлива".
"Дєд, — сказав я, простягаючи руку, шоб його розбудити, — Дєд, він уже тут". Дєд покрутив головою. "Він так завжди упокоюється", — сказав я герою в надії, шо він буде менше нервувати. "Може, це і на руку", — сказав герой. "Ш-шо?" — перепитав я. "Я сказав, може, це і на руку". "А шо значить на руку?" "Ну, що це нам допоможе. А шо ж ми робитимемо з цією собакою?" З того часу я часто користуюся цією американською ідіомою. У тусовочних нічних клубах (нічниках) я кажу дівчатам: "Мені це на руку, коли я розглядаю твої безподобні цицьки". І тоді я усвідомлюю, шо вона вкурила, шо я супер-класний чоловік. Потім ми переходимо до плотських утіх і наші коліна переплітаються.
Мені таки вдалося вивести Дєда із його спокою. Хочете знати як? Я заткнув йому ніс пальцями так, шоб він не міг дихати. Він ше не розумів, де перебуває. "Анна?" — спитав Дєд. Це було ім'я моєї бабки, яка вмерла два роки тому. "Нє, Дєда, — відказав я, — це я, Саша". Він був дуже знічении, я втямив це по тому, як він відвернувся. "Я привщ Шафран-Бойлера", — відрапортував я. "Ага, але я Джо-на-тан", — підказав герой, спостерігаючи, як Семмі Дейвіс Молодший-Молодший лиже вікна. "Я привів його. Потяг уже прийшов". "А-а", — відповів Дєд, і я зрозумів шо він усе ше уві сні. "Нам треба їхати прямісінько до Луцька", — нагадав я, як і наказував Батя. "Що?" — перепитав герой. "Я пояснив йому, шо ми зараз їдемо прямо до Луцька". "Так, — сказав герой, — саме туди нам і потрібно. А звідти подамося до Трохимброда". "Ш-шо?" — спитав я. "Луцьк, а потім Трохимброд". "Правильно", — підтакнув я. Дєд поклав руки на руль. Тривалий час він дивився перед себе. Він глибоко дихав, а його руки дрижали. "Правильно?" — звернувся я до нього. "Заткнися", — видав Дєд. "А де перебуватиме собака?" — запитав герой. "Ш-шо?" "Де… пе… ре… бу… ва… ти… ме… ваш… пес?" "Не розумію". "Я боюся собак, — сказав він, — у мене вже були погані трафунки з ними". Я переклав це Дєду, який все ше подрімував. "Ніхто у світі не боїться псин", — сказав Дєд. "Він каже, що ніхто у всьому світі собак не боїться". Тоді герой підняв сорочку й показав мені залишки рани. "Це зосталося від укусу собаки", — попередив він. "Шо зосталося?" "Оце". "Шо?" "Оця-от річ". "Шо за річ?" "Отут. Оцей шрам, подібний на дві перехрещені лінії". "Не бачу нічого". "Тут", — сказав герой. "Де?" "Ну от же", — сказав він знову, і тоді я теж сказав: "Ага, так", — хоча насправді я нічорта не побачив. "І моя мама боїться собак". "То й шо?" "Ну, от і я боюся собак, і нічого не можу з цим вдіяти". Тепер я розумів ситуацію. "Семмі Дейвіс Молодший-Молодший повинен їхати з нами на передньому сидінні", — сказав я Дєду. "Та лізьте ж нарешті в цю довбану машину!" — крикнув Дєд, втрачаючи увесь свій сонний спокій. "Сучка і єврей поїдуть на задньому сидінні, хіба там мало місця для них обох?" Чесно кажучи, там було мало місця і для одного. "Що ж робити?" — спитав герой, боячись наблизитися до машини, доки Семмі Дейвіс Молодший-Молодший гриз до крові свого хвоста на задньому сидінні.