НІЧ У ТУНДРІ
Місяць блищав, наче золотий диск. Зорі блідли од місячного сяйва. Внизу, як величезне біле покривало, простяглася північна пустиня — тундра.
— Брр... як холодно,— сказав олень. Сказав по-своєму, по-оленячому.
Б'ючи переднім копитом об землю, він розгрібав сніг. Потім товстими, наче гумовими, губами тулився до землі. Так олень добував з-під снігу мох та лишайники — свій харч.
Стадо північних оленів повільно йшло тундрою. Тут були старі олені, що мали великі гіллясті роги, були самиці з красивими телятами, хутро яких виблискувало в місячному сяйві, наче оксамит; були рухливі молоді олені вже не телята, але ще й не дорослі.
Серед них ходив і наш олень. Найстрункіший, він мав найкраще хутро і найбільшу силу в ногах.
Попереду йшов старий самець. Молодий олень випередив його. Щоб зігрітися, він то біг підтюпцем то бив ногами об сніг, добуваючи мох. Тишу тундри порушував лише рух оленів. Стадо було спокійне. Тільки старий олень-водій час од часу обережно оглядався. Та нічого, крім синіх іскор місячного сяйва на снігу, він не бачив.
Ні він, ні хтось із інших оленів не помічав, що якісь тіні пливли за ними, обережно припадаючи до снігової рівнини.
Олені спускались у невелику долинку. І враз, несподівано, на них кинулась вовча зграя. Шаленим бігом мчали вовки до оленів. Горіли вовчі очі ненажерливою люттю, і страшно клацали зуби.
Щосили кинулися тікати олені. Та вовки були близько. Телята не встигали за старими. Самці припиняли біг щоб їх боронити. Із диким виттям плигали вовки на спини оленям. Зуби врізувалися у шиї тварин.
На оленя-передовика кинулось кілька вовків. Він боронився, то підіймаючи якогось вовка на роги, то б'ючи задніми ногами.
Найпрудкішии і найклятіший вовк погнався за красивим струнким оленем. Це був вовк-водій. Він водив усю вовчу зграю. Ні один олень ніколи не втікав од цього вовка. Але на цей раз його спіткала невдача. Молодий олень мчав, наче вітер.
Бачачи, що він одстає від оленя, вовк злісно клацнув зубами і повернув назад.
А там, на сніжній скатерці, у світлі місяця вовча зграя справляла кривавий бенкет.
МИСЛИВЦІ ОГОЛОШУЮТЬ ВІЙНУ
В Улалайському улусі йде засідання улусної Ради разом із мисливським активом Улус — це район в Якутії — республіці, що займає великі простори Далекої Півночі.
На порядку денному — одне питання: боротьба з вовками.
Виступали кращі пастухи оленячого колгоспу. Говорив Ельян:
— Давно ніхто стільки вовків не бачив. Де вони взялись? Мабуть, здалека прийшли. Нападають на наших оленів. Хоч як ми і наші собаки боронимо їх, а щодня кількох не стає.
Старий мисливець Тоскан сказав:
— Чинять велику шкоду нам вовки. Ловимо ми лисиць з дорогим білим та блакитним хутром. Ловимо пастками. Приходиш до пастки і лише кілька кісточок та клаптики шкури бачиш Вовки знаходять пастку і шматують коштовного звіра. Полюємо ми на дикого оленя. Потрібні нам його м ясо, шкура й роги. Але вовки ще більше, ніж ми, полюють. Знищують цілі стада.
Вирішила улусна Рада посилити боротьбу з вовками: збільшити число пасток, розкидати отруйне м'ясо. Стріляти їх, де тільки можна, і кожному мисливцеві за вбитого вовка давати нагороду.
Великими зграями ходять вовки далеко по тундріі звідти забігають ближче до осель та нищать свійських оленів.
І туди, далеко в тундру, треба йти полювати на вовків.
Став перед Радою мисливець Тюбеляй. Молодий це був мисливець і дуже завзятий. Із списом на ведмедя ходив, з мотузком на вовка кидався
— Піду я далеко в тундру,— сказав Тюбеляй,— і обіцяю не повертатися, поки не знищу сто вовків.
— Молодець ти в нас, Тюбеляй,— похвалив його голова улусної Ради.
— І я піду з Тюбеляєм,— обізвався старий Тоскан,— я теж обіцяю знищити сто вовків.
Усі вітали Тоскана. Знали, що цей старий чоловік дуже розумний. Найкращі пастки вигадував він на різного звіра.
— А хто з нами третій? — звернувся до гурту мисливців Тюбеляй.
— Досить вас двох,— зауважив пастух Ельян — Може, там на вас і вовків не вистачить. Вони всі тут.
— Помиляєшся,— заперечив Ельянові Тоскан.— Тут багато мисливців — увесь улус. А там вовче гніздо. Коли ви на вовків тут натиснете, вони звідси туди втікатимуть.
— Коли мене приймете, то я буду третій,— сказав дзвінким голосом Тосканів небіж Оротук. Йому було тільки п'ятнадцять років, але всі в улусі його знали як доброго стрільця. І мисливці прийняли хлопця до своєї бригади.
САМІТНИЙ ОЛЕНЬ
Двоє мисливців бігли на лижах поруч нарт, запряжених дев'ятьма собаками. На нартах сидів третій мисливець Оротук.
Другий день вони йшли тундрою на північ. Оротук поганяв собак. Він узяв з собою довгу палицю хорей, що нею звичайно поганяють оленів І хоч старші мисливці сміялися з нього, він запевняв, що привчить собак до хорея.
Коли вони об'їздили горбок, під яким росли невеликі кущики, собаки захвилювалися. Оротук і Тюбеляй схопились за рушниць Між кущиками з'явилась гнучка шия, оксамитове хутро і невеликі віти рогів молодого оленя. Красивий, наче намальований або, швидше, вирізьблений, він стояв непорушно тільки одну секунду. Тюбеляй вистрілив. Та в той момент, коли мисливець натиснув курок, олень нахилив голову. Куля пішла далеко в тундру, щоб там заритись у сніг. І, наче та куля, зірвався олень. Тільки сніг пилом бризнув з-під його копит.
Виснули собаки, підхопивши нарти, рвонулися доганяти оленя. Оротук ледве вдержався, щоб не злетіти з нарт. Зачовгали своїми лижами Тюбеляй і Тоскан і побігли щосили.
Але де було їм угнатись за цим оленем. За десять хвилин він зник з їхніх очей. Проте собаки ще довго бігли його слідом.
Оротук, прив'язавши до хорея ремінну петлю, закинув її на голову передньому собаці. Тільки так він спинив їх, бо крики не помогли. Незабаром надбігли старші мисливці.
— Оротук, чому ти не стріляв? — спитав Тоскан.
— Мені було його шкода. Я вперше бачив такого красивого оленя. Це оксамитовий олень.
— Поганий з тебе мисливець.
— Ні, дядьку, не поганий. Але я хотів би краще бачити його живим у своєму табуні, ніж мертвим біля моїх ніг.
— Лови вітра в полі, а оленя в тундрі. Знайти його важко. Впіймати його — ще важче. Приручити його — майже неможливо.