— Я хочу поїхати до нього,— знову сказала Домка,— може, хоч довідаюсь, хто це таке міг написати. Це ж хтось тутешній.
— Ну то й їдь,— раптом визвірився Волос.— Чого ж ти про це батька питаєш?
— А ви пустите Левка доглянути за коровою?
— То вже його питай.
— І дитина нехай побуде у вас.
— Нехай. Може, на комуніста діда оберне. А чого ж ти поїдеш? Випустять, якщо не винний.
— Може, на поруки дадуть.
— А гроші? На нас не надійся.
— Хіба б він не повернув!
— А звісно, поверне. Ліс же повернув,-що Артемові нема з чого й хати поставити. Ні, цього вже не буде. Мале то ще не об'їсть, а грошей нам самим доведеться десь шукати. Самим по горло треба,— уже сердито закінчив-він.
— Ну, спродамся. Що ж робити? Життя дорожче, ніж барахло. Корову продам.
— Отак ви все й робите. Коні теж у мене в роботі, чи ти, може, на казенних поїдеш?
Домка закусила губу й відвернулась до дитини, що в цей час намагалась запхнути до себе в рукав кицьчину голову.
Тепер Домка остаточно переконалася, що нічого рідного не зосталося для неї в цій хаті. І чорні образи в кутку, і кремезні канапи з стільцями, і така ж кремезна німа наймичка, і навіть безсловесний Левко були їй чужі, далекі і вже незрозумілі. Все дихало неприхованою ворожнечею не тільки до Максима, а здається, до всього світу. Тому чиста і біла голівка її Олі видавалася тут, як ромашка між старим, заржавілим залізом. Від такого порівняння їй стало страшно.
Вона рвучко притягла до себе білу голівку і мовчки вкрила її поцілунками.
— Куди ти, мамо?
— Я скоро повернуся, дитинко, піду до корівки, а дядько Левко тобі гірку насипле,— сказала вона вже на порозі, але з сіней Домка знову повернулася назад. Ще раз притиснула до себе дитину, ніби прощалася з нею назавжди, і тільки спостерігши на собі батьків здивований погляд, вона розгублено проговорила:
— Може б, позичили мені бичівки, а то там сала трохи і нічим до бантини підв'язати.
— Нехай Левко візьме налигача.
Домка щось показала на пальцях німій наймичці, востаннє зирнула на дитину і хутко вибігла з хати.
Випровадивши Домку за двері, Волос роздратовано затарабанив пальцями по столі. Кинута дочкою фраза: "Може, хоч довідаюсь..." — стирчала перед ним, як рогатка перед ведмедем. У такому стані, щоб уже власна дочка ставала йому загрозою, він опинився вперше. І Волос зрозумів, що клубок, на який він намотував життя, випадає із його рук і за кінець може ухопитися Максим Молочай, коли тільки буде на волі. Волос стукнув кулаком по дубових дошках столу. На розі, під краєм скатерки, задзвенів ніж і мимохіть притяг до себе увагу Волоса. Він ударив знову по столу, ніби заганяючи у дошки кулаком цвяхи, і вже вголос прохрипів:
— От і допанькалися, а пустити б його, собачу душу, під лід ще торік, а тепер на тобі, ще й дітей панькай, доки його візьмуть на твою голову на поруки.
Волос інтуїтивно відчував, що смертельна боротьба починається лише тепер. Максим, який до цього часу ставився до нього хоч і суворо, але терпимо, тепер, коли довідається правди, може наробити лиха, а тому в голові його почали з блискавичною хуткістю складатися один за одним плани, і кожен із них приводив до єдиного висновку — за всяку ціну позбутися Максима.
До цього часу Влас Волос ніде не висував своєї голови так, щоб вона була хоч трохи помітна. Живучи в себе на хуторі, він ніби не брав жодної участі в тій глухій невгомонній боротьбі, що весь час точилася навколо, по всій колишній Росії. Навіть з Кліщем зустрічався десь на стороні.
Волос уже бачив і розумів, що одвертою боротьбою з Радвладою зараз нічого не вдієш, а треба покласти цю справу на невблаганний час, а самому тихо сидіти на хуторі й непомітно, де слід, підкидати хмизу в огонь. Одібрали землю — хай знають, що Артем бере на замітку, хто і скільки заграбастав поля і скільки має заплатити. Наклали податки— прийде час, повернуть удвоє. Навіть склад комнезаму його задовольняв. Він сам, правда, був позбавлений голосу, зате Тиндик робив за чотирьох.
І раптом Тиндик, постійний радник, агент і адвокат, своєю останньою витівкою з дописом всю його, Волосову, систему поставив під удар. Він бачив уже, що Максим тепер хоч з-під землі, а викопає автора допису, і Тиндик, звичайно, не задумається тоді перекласти все це на плечі "куркуля".
Враз у голові Волоса вродилася несподівана і в той же час така рятівна думка, що він навіть бороду розтяг у руках.
Цей план, безперечно, мусив удатися і за одним разом побивав дві карти. Волос буде збоку: "При чім тут він, коли там хтось зводить рахунки",— а Тиндик тоді буде в кул.аці, тоді хоч перевесла з нього крути.
Волос ще раз просіяв крізь пальці руду бороду і з задоволенням вийшов із-за столу. Кінчик блискучої сталі, що стирчав,з-під скатерки,.знову прикував був його увагу, але в цей час білява голівка виткнулась з-під канапи і її блакитні цяточки запитливо вставилися на нього. Під волохатими грудьми Волос знову відчув так мало відоме йому почуття. На потрісканих губах з'явилась упоперек ще одна тріщина, схожа на посмішку. Але це було одну лише хвилину. Незвиклий до сміху, він і усмішку виявляв теж як гримасу, може, тому вогники очей хутко сховалися між густими кущами брів і рука, мов пожежний багор, простяг-лась до дитини. Блакитні цяточки, що запитливо дивилися на цю широку руку, інстинктивно відсахнулися назад і потягли за собою чорні лапки, але рука вже схопила за голову кішку і шпурнула її до дверей.
— Вона коростява, не чіпай її,— сказав Волос і щось на пальцях показав німій наймичці.
Наймичка замукала, заплямкала губами і лише повернулася до дитини, як та вже від страху кричала не своїм голосом.
Волос з цього знову розчулився. Він підійшов до онуки і незграбно почав гладити її по лляному волоссячку. Під його рукою голівка хилилась, мов біла жоржина, на всі боки, дитина вже тільки хлипала. В такому стані їх і застав Артем, що тільки-но повернувся від Кліща.
Артем нарешті вирішив одружитися і вийти на власне господарство, бо на старому подвір'ї все одно мав залишитися молодший брат Левко. Старий Кліщ об'явив у.продаж свій хутір, і Волос, що давно уже зазіхав па цей клаптик землі, .тепер вирішив скористатися з нагоди й не пропустити його.