Він прийшов в оргкомітет Всесвітнього форуму українців. Приніс лист-протест. Він не хотів, щоб на форумі виступав якийсь афганець. Ніби перебіжчик до американців чи що… Я не все зрозумів, бо спочатку й не прислухався. Писав. Але по голосу я його одразу впізнав. У нього такий голос, знаєте… Словом, не знаю, як сказати… Гортанний, чи що… Дуже запам’ятовується. Я сказав співголові форуму… хотів сказати, що я цього шрамуватого знаю. Та співголова, на ім’я, здається, Павло, тільки махнув рукою і помчав на якесь чергове засідання. Сказав, що йому ніколи. Ось і вся історія…
— Я тобі, Артеме, сердечно дякую, — капітан підвівся і потис руку молодому граверу. — Бажаю ніколи не спиватись і не підробляти ніяких документів, окрім офіційно дозволених.
— Я вас зрозумів, пане капітане. Я…
Але спина капітана Дубля уже зникла серед універмагівського натовпу.
…Він мчав в оргкомітет Всесвітнього форуму українців. Його цікавив співголова по імені Павло. "Його так і називали — пан Павло. Він з густою чорною бородою. Де-не-де уже зі сріблястими струнами"… Він так і сказав: струнами.
Капітан їхав і посміхався сам собі в неіснуючі вуса. "Борода зі сріблястими струнами, — повторював він. — Гадаю, панів Павлів з такими бородами там небагато".
І він не помилився. Пан Павло був такий один. Він сидів у своєму кабінеті і щиро посміхався капітану Дублю…
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ
Коли сержант Ягідка підійшов до столу і віддав честь капітану Дублю, той навіть не підвів голови. Ягідка навшпиньки розвернувся і хотів був залишити кабінет мовчки. Капітан гукнув його з порогу.
— Ви куди, сержанте?
— Бачу, ви перевтомилися. Подумав, хай пан капітан трохи відпочинуть.
— Ви мені привели Кублея?
— Його ні дома, ні в бюро нема.
— У нього, якщо мене пам’ять не зраджує, є рація. Ви зв’язувалися по рації?
— Достеменно так, пане капітане! Але його рація, як і він сам, мовчить.
— Знайти з-під землі!
— Слухаюсь, — сержант так само тихо щез, як і з’явився.
Капітан Дубль думав. Багато чого ставало на місце. Але щоб заповнити певні прогалини у життєвій фабулі Миколи Мазура, потрібно було негайно зв’язатися з ним. Але як?! Він зв’язався з товариством "Україна"… З оргкомітетом Всесвітнього форуму українців… Проте ніхто не міг знайти в книзі реєстрації прізвища Миколи Мазура з США. Зв’язалися з чоловіком з об’єднання афганців майором Метлинським… Згадали про його лист до оргкомітету форуму… Виявилося, він нічого подібного не писав, а той лист, що взяли у співголови оргкомітету, виявився фальшивкою, надрукованою, щоправда, на друкарській машинці воїнів-афганців… Підписи було підроблено блискуче — Метлинського, Яценка та інших. Отже, справжнє прізвище знали тільки ті, хто не був зацікавлений у виступі Миколи Мазура.
Поява Кублея могла б пролити трохи світла на цю темну історію. Але Кублей мов крізь землю провалився. І раптом ці фотографії… Чорний берет убиває людину і коротка інформація: "Колишній кадебіст прапорщик Кублей розстрілює афганського зрадника на околиці Нью-Йорка…" Це щось нове в біографії Кублея… Невже він був у Нью-Йорку? Коли? З яким завданням? З газет капітан Дубль знав, що колись кілька українських хлопців відмовилися воювати проти афганців. Про них часто писала преса. Потім раптово, так як і почалась, кампанія цькування вщухла. У нього ще тоді закрадалась думка… "Мабуть, кадебе прибрало". І от через п’ять років після закінчення афганської війни у капітана Дубля в поштовій скриньці лист. Лист з чітким написом: "Не згинати — фото".
Фото Кублея в чорному береті. Чорній куртці. Темних, мабуть, джинсах і чорних замшевих черевиках… З-під куртки спрямований у бік падаючої людини пістолет з глушником… Так прибирали зрадників… От чому тоді замовкла преса… Таємне рано чи пізно стає явним… Недаремно Сахаров говорив… Наші дострілювали і своїх офіцерів… Своїх солдатів… Якась депутатка, пам’ятає, на з’їзді кричала: "Я вас ненавиджу, Сахаров! Ви агент ЦРУ!"
Раптом двері скрипнули. На порозі кабінету стояв сам Кублей. Почуття гумору, вочевидь, покинуло його. Зморшкувате лице ще більш зморщилося і складалося враження, що приватного сищика хтось то занурює під воду, то витягує на поверхню, бо, судорожно зробивши кілька ковтків повітря, він раптом взагалі переставав дихати.
— Бачу, натрапили на слід, — привітав його капітан.
— На небесний! — відповів Кублей. — У вас нічого не трапилося?
— Давайте без зайвих вступів і хитрувань. У мене поки що одне питання. Відповісте ствердно, посиплються інші. Ви у Нью-Йорку коли-небудь були?
— Я вас вітаю, капітане… Бувши генералом Ситорчуком, представив би вас до майора.
— Я прошу вас відповідати коротко. Так чи ні?
— Я уже відповів. Метафорично. Так. У 1984 році.
— Що ви там робили?
— Відкривав 39 сесію Генеральної Асамблеї ООН. У складі делегації Української Радянської держави.
— Я вас серйозно, Кублею, питаю.
— Я вам, капітане Дубль, серйозно відповідаю. Я їздив у складі української делегації. Як водій кадебе. Возив делегата з України і щодня про кожний його крок і висловлювання писав рапорт майору Марченку. У ленінській кімнаті, де ми дивилися порнофільми і грали в більярд…
— Тоді дивіться мені в очі. Так, як би ви дивилися в дуло пістолета. Ви вбили воїна-афганця Миколу Мазура?
Кублей і оком не кліпнув.
— Справу про це мені мала пришити ще нью-йоркська поліція, якби впіймала. Але операція пройшла чисто. Я правив тільки за загальний фон… Стріляли із-за моєї спини. Стріляв майор кадебе Марченко. Вистрелив тільки раз. Микола упав, а я змився, як наказали… Але я не знав, що так розправляються з тими, хто перебіг за лінію фронту…
— Чесно?
— Чесно, капітане. Як перед Богом… Я вчора зустрів майора Марченка. Він був у моєму бюро. Я спочатку не впізнав його… Тоді, у Нью-Йорку, він носив бороду і грав на балалайці. Виконував "Гоп, мої черевички…" Більше нічого не вмів.
Капітан Дубль підсунув фотографії Кублею і, не спускаючи погляду з сищика, запитав:
— Що ви на це скажете?!
— Є й таке. Отже, архіви не всі спалені…
— А ви розраховували, що їх спалять?
— Я ні на що не розраховував. Я своє відомство знаю. Але не розумію ось цього… Що ж виходить: там нічого не змінилося? Ні, мене цим не візьмеш… Я не стріляв у Мазура! Не стріляв! Це справа рук Кульгавого…