— А що трапилося позавчора?
— Це трапилося ще раніше. У День незалежності. Він прийшов додому. Злий. Роздратований. Незрозуміло чого почав кричати. Кидав ложкою. Погано їв. Я його запитала, чого він сердитий. "Та оці прокляті націоналісти. Спілка письменників України… Затіяли Всесвітній форум українців. Скликали недобитків з усього світу. Українці, єднаймося…"
"А тобі, — кажу, — яке до того діло? Люди приїхали на свято. Хто втік від сталінського режиму, а хто поїхав за шматком хліба за океан… Чого до всіх з однією міркою…"
Він трохи вгамувався. Взяв зо дві ложки борщу, випив чарку. Трохи спокійнішим став… "Та розумієш, — каже, — ми тут з Метлинським… Ну, це чоловік з об’єднання воїнів-афганців на Україні, порадились і вирішили зрадникам дати бій. Навіть лист у Спілку письменників занесли. З протестом. Зрадників афганської війни на трибуну форуму не допускати…"
"А до чого тут Спілка письменників України?" "Так вона ж, дурепо, цей форум проводить. Там їхній оцей оргкомітет. Я навіть підходив до одного із співголів. Казав, ми не дозволимо зрадникам виступати з високої трибуни форуму… А він відповів: "А ми вас і не питатимемо. Ви своє уже відстріляли". Бачила паскуду? Він хоче перебіжчикам надати слово! "А якщо вони з поля бою непритомні були підібрані, — каже. — Ваш сталінський підхід до людей…" "Вони виступали перед штаб-квартирою ООН, — пояснюю — Вони в Гарварди після цього вступили… Перебіжчики… А ми ще голови в Афгані клали… Втрачали ноги, руки…"" А я Альберту й кажу: "А якщо співголова має рацію? Якщо солдата непритомного, тяжкопораненого, підібрали моджахеди. Виходили. А потім їм розкрили очі на цю авантюрну війну… Хіба вони неправильно робили? Хтось же мав сказати правду про ту ганебну війну. Са-харов же один. І того на заслання відіслали". Він тоді як хрясне ложкою об стіл… "І ти заодно з націоналістами! От чому ти на мітинги бігала. От чому ти запізнювалася вечорами, сука". Я й ляснула його по пиці. "Б’єш по шрамах афганця!" "Ти не афганець. Ти покидьок. І я тепер не вірю, що Микола загинув так, як ти розповідав…"
Він тоді насунув кепку і сказав: "Ти ось що, суко, якщо висовуватимеш свій поганий язик по цей бік зубів, то і язика вкорочу, і зуби повибиваю" — і пішов з дому… А наступного дня… Я Миколу у вікні побачила. Справді злякалась. Бо Альберт напередодні проговорився: "Микола твій на міському кладовищі гниє. Я тобі завтра могилу покажу. Там і портрет його. Напис. Тож заспокойся". "Чого ж ти мені раніше цього не сказав? Чому від мене приховував?" "Щоб ти не бігала на могилку. На квіти грошей не витрачала. Все одно їх там крадуть і тут же таким, як ти, ліричним меланхолічкам продають".
— Як прізвище вашого сина? — звернувся капітан Дубль до Лідії Андріївни.
— Микола Мазур! Капітане, знайдіть його, — крізь пальці, що міцно стиснули її лице, бризнули сльози. — Тепер я вірю, що Микола живий. Вони розкопали могилу…
— Хто вони?!
— Альберт і Кульгавий, — відповіла Галина. — Кульгавий приходив до Альберта. Вони часто за чаркою про щось змовлялись. Коли я питала, хто цей з перебитою ногою, Альберт казав: "Це наш майор. Командир батальйону. В Афганістані поранений".
Капітан задумався. Тепер багато що ставало на своє місце. Але невідомого залишалося стільки ж, як і відомого.
— Де тепер ваш чоловік? — запитав капітан Галину. — Він приходив до вас у лікарню?
— Ні. Я дзвонила додому. Але телефон мовчить. Мабуть. Мабуть… — Вона замовкла, глянула на капітана. Зустрілась з його поглядом і опустила очі.
— Ви щось не договорюєте. Що мабуть?
— Мабуть, десь переховують те, що взяли з труни. Адже труну нібито з Миколиним тілом вони викрали.
— Для чого?!
— Щоб ми не надумали розкопати могилу і поглянути, хто ж у труні насправді.
— Але ж труна цинкова?
— Так, цинкова, — підтвердила Лідія Андріївна. — Мені не дозволили її розкривати. Сказали, що тіло уже розклалось… І я повірила…
— Чому ви думаєте, що могилу розкопали Альберт і Кульгавий? — запитав капітан Галину.
— А хто ж інший? Хто злякався появи Миколи? Та й Альберт прийшов додому аж удосвіта. Весь у шині. Коліна в болоті. Я ще, грішним ділом, подумала… А потім здогадалася. Уже тут, в лікарні, коли Лідія Андріївна сказала, що хтось могилу розрив.
Капітан глянув на годинник. Ішла сьома ранку. За вікном пробуджувався світ. М’яко освітлювалось небо. За горизонтом білі кучугури ватяних хмар почали пробиватися золотавими променями невидимого сонця. Приходив на землю новий день.
Капітан, сівши в машину, подумав: "Чому ж Микола не прийшов до матері? Чому прийшов додому, як злодій? Чого злякався? Де він зараз живе? Під чиїм прізвищем збирається виступати на форумі? Чи є його ім’я серед делегатів? А якщо нема? Хто його впізнав? Хто дав інформацію Альберту — людині зі шрамом на щоці? Хто переслідував Миколу? Хто освітлював його фарами? І для чого? Це випадково чи це зумисно? Хто ж тепер вилікує матір? Хто і як?!"
РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ
Лейтенант Мур зайшов до кабінету останнім. Капітан Дубль мовчки кивнув головою і очима наказав сісти. Він не любив, коли підлеглі запізнюються. Це його одразу якось вибивало з колії, а в душі закипало обурення. Він і сам не радий був отому проклятому генові пунктуальності, але нічого з собою не міг вдіяти. Його чіткість, буквально "фармацевтична точність", як він сам казав, доводили його до божевілля. У такі хвилини він згадував свою шкільну подругу Альбіну, яка мала все: і личко, і ноги, і очі, і губи, і зріст, і стан… Все те, що так подобалося Дублю. Все те, що можна було назвати ідеальним, і тільки один недолік — звичка вічно запізнюватися: в гості, в кінотеатри, театри, на екскурсії і навіть на вокзали — виводив його із себе…
— Я належу до тих кіноглядачів, — казав Дубль, — які ніколи не бачать кіножурналів. До тих, яким шлях у кінотеатрі до свого місця освітлює черговий адміністратор. Якби мені освітлювали обличчя, люди бачили б, що маки цвітуть вічно… Тільки на моїх щоках…
Після таких запізнень він буквально хворів і, найстрашніше, на нього, молодого і дужого, нападало безсоння. Дубль ніколи не приймав таблеток. Вважав, що організм — це така складна лабораторія, яка сама виробляє все необхідне. Головне — знайти відповідні важелі. І він їх знаходив.