— Гей-гей! дідьку старий! — розітнулось по шахті.— Довго ще кунятимеш там? Подавай Воронька — час вагончики поодтягати!..
Дід Антип не поворухнувся. Він знав, що то галасує десятник, але не звернув уваги. Багацько їх бачив він на своїм віку й звик до їхніх покриків, лайки й навіть биття.
— Гукай, гукай собі на здоров’ячко,— бубонів старий,— така твоя собача служба. А наше діло слухати й робити своє... Підождеш — Не собі робиш, хазяїнові! Не візьме тебе лиха година, а хазяїн не зубожіє, коли Антип спочине трохи...
Промайнуло ще з чверть години. Дід мовчав, не випускаючи з зубів своєї люльки. Він підпер голову руками, обперся ліктями в коліна й тихо дрімав. Воронько теж скінчив свій овес, не схотів мішки, а, нашорошивши вуха, дослухався до чогось, повертаючи голову на обидва боки. Почулося чвакання чобіт по калюці, блиснула лампочка й освітила стайню, Воронька в ній і зігнуту постать старого конюха.
— Чи ви бачили отаке? — обурився десятник на дідову недбалість.— Він спить, га!.. Ось я тебе як потягну отсим батогом, то ти знатимеш мені, шкарбане нікчемний, як спати, коли діло жде...
І десятник підняв із землі батога. Дід схопився, притоптав пальцем потухлу люльку і сховав у кишеню. Метушливо почав він одв’язувати від ясел повода, замахнувшись на Воронька кулаком.
— Ну-ну, не дуже кричи,— бурчав він.— Багацько вас знайдеться таких командирів...
— Щоб зараз мені кінь був у штрекові,— кинув десятник і зник.
— Зараз, зараз, прояво, бачиш, що одв’язую, не повилазило ж тобі... Диви, який лютий, галасує... Назад, проклятий!...
Старий одв’язав повода й повів Воронька низькою мокрою продольною до штреку. Коливаюче світло дідової лампочки одсвічувало в краплях на стінах мільйонами Декор. Густа темрява жахливо тремтіла й посувалася далі й далі.
Воронько почував себе неспокійно й ворушив вухами, виловлюючи з гробової тиші таємні шерехи, ще незнайомі йому. Що ближче до штрека, звідкіля вже доносилось стукання сокир у стойки, невідома тривога опанувала його істотою. Він перелякано повертав голову праворуч і ліворуч, сіпаючи поводом. Дід махнув на нього лампочкою й погано вилаявся. Але Воронько не помітив того, захоплений гострим передчуттям наглого лиха. Ноги несамохіть ступали обережніш, тіло здригалося... Страшно... Стосажнева товща зловісно мовчала, похмуро нависши над головою.
Ось і штрек. Ласкаво замиготіли праворуч шахтарські каганчики під низькою страшною стелею, котру підперто було вже тільки кількома стовпчиками: більшість було повибивано й поскладано у вагончики, що стояли низкою на рейках вздовж штрека.
— Насилу спромігся! — гукнув десятник, почувши чвакання кінських копит.— Запрягай швидше та поодтягай вагончики: зараз завалюватиме.
— Но! — повернувся дід до Воронька.
Але Воронько, піднявши голову й гостро напружившись, з скаженим переляком дивився в глибінь штрека й ловив вухами, йому самому тільки чутні, згуки.
— Но! бодай ти йому здох, анахтемо! — запінився дід і підняв ногу, щоб штовхнути коня.
Воронько присів на задні ноги, захріп і посунувся назад в темряву. "Чи не здурів оце кінь!" — здивувався дід.
Десятник нетерпляче вчепився за повода і з усієї сили потяг Воронька до себе. Кінь смиконув головою, вирвав у нього з рук поводи й, стукаючи копитами по рейках та шпалах, зник в пітьмі.
— Що за лиха година! ніколи не траплялось раніш такого,— розвів руками десятник.
Страшенна думка блискавкою промайнула старому шахтареві в голові. Він не своїм голосом гукнув:
— Хутчій тікай, хлопці, зараз завалиться!.. Скотина чує лихо...
Не треба було вдруге гукати. Шахтарі ледве встигли вихопитись, як важа стеля в стовбі[2] й над штреком, з надзвичайним грюкотом і тріском, завалилася, пощепивши товсті дубові підпори на тонісенькі трісочки.
Мабуть, з хвилину стояли люди нерухомі, скам’янілі, пополотнілі від жаху; смерть зазирнула їм у вічі. Нарешті, немов по команді, почали хреститись і дякувати Богові за рятунок.
А Воронько стояв спокійно в стайні. Підвівши голову, він смикав крізь щаблі запашне сіно, навіть не знаючи про те, що обрятував розумних людей від наглої смерті.
* * *
День за днем, місяць за місяцем, рік за роком минав нагорі, а в шахті під землею тяглась тяжка, безпросвітна довічна ніч.
Воронько возив вагончики, їв, пив. Од доброї їжі він зробився гладкий, круглий, як опецьок, але від постійної шестилітньої біганини по калюці занепав на ноги. Стоячи похнюпившись біля ясел в стайні, підгортав він по черзі то одну, то другу ногу і часто уві сні важко з присвистом зітхав.
Дід Антип давно вже зауважив, що з Вороньком діється щось погане. Не раз він підходив до нього, нагинався, стогнучи, й тикав кривим, корячкуватим пальцем коневі в коліна, вище копит, і все бурчав, все бубонів і лаявся.
— Що, товаришу, непереливки, мабуть, нам з тобою? А ти ж як думав — ми з каменю з тобою, чи що?.. Ні, брате, камінь і той не видержує, а ми ж, що не говори, живі створіння. У мене, товаришу, ще раніш твого ноги болять... і груди... ох, як болять... дихати боляче. А ти думав, ні? Ти думав, старий Антип із заліза?.. І залізо, голубе, іржавіє... То вони тільки,— дід махав рукою в темряву,— думають, що нам зносу немає, що ми ледащо... Де вже там!.. А треба, брате, держатися. Тобі що? — дурниця. Витягнуть на-гора, й доб’ють довбнею, й шкуру здіймуть, а мене, товаришу, довбнею не дістанеш і шкури не здіймеш, хоч би й забажав. Закону такого ще поки не вийшло. Та й навіщо кому моя шкура? Бубона з неї не зробиш, надто обшарпалась... А жерти треба, живота не урезониш. Ну, й тягтиму... А чим — спитай? І сам не знаю. Висмоктали, все вимотали, нічого не зосталося.
Пройшло ще кільки тижнів. Воронько не міг вже стояти, перестав їсти, лягав, натягнувши повода, й тихо дрімав. Не знати було, чи думав він про що, чи, може, чекав тільки на смерть. І химерною здавалася думка, що над такою гладкою, здоровою й могутньою істотою витає смерть.
Завітав якось до стайні штейгер[3], прочувши, що Воронько слабий. Подивився він на лежачого коня, не поняв віри хворобі, взяв батога й тричі оперезав Воронька впоперек. Кінь не підвівся, а тільки тривожно розплющив очі, мотнув головою і знову спустив її до землі, злегка здригаючись під шипучим хльосканням батога.