ВОРОГ
Від часу до часу кінь виявляв непокій.
Було вже десь по півночі, над стайнею висвистували окаянні вітри, і від цих протяжливих зойків та сичання недоторкливий, норовистий кінь легенько здригався.
Кінь був молодий, сповнений м’язистої сили, м’язистої пружності. Ночами він ніколи не потребував відпочинку, який звуть сном. Лише іноді, чи то в бурю, чи в тишу, набігали йому коротенькі моменти забуття, раптова дрімота. Тоді майже зовсім уривалося плетиво його перемішаних уявлень, і брала його приємна хвилинна непорушність. Але чути — він і тоді чув усе. Бачити — також бачив, скільки це дозволяла ніч. І навіть бувало, що, задрімавши, він ворушив ніздрями — пахло десь у сіні улюблене зело.
Так і зараз — він стояв, маючи в роті смак і запах нещодавно знайденого, геть розжованого зела. Він хотів постояти хвильку зовсім нерухомо, хотів у своїй коротенькій дрімоті зберегти рештки приємних відчувань. У нього злегка ворушилися ніздрі, і починала наповзати на очі тьмяність насолоди.
Але новий напад вітру примусив його очутитись. Кігтистою лапою вітер з розмаху ляснув по залізному дахові стайні, і кінь сторожко наставив вуха, глянув і ту ж мить злегка здригнувся.
Хоч стайня була добра, заможницька стайня, проте крізь щілину силоміць продирався холодний в’юнкий струмінь, що збудним лоскотом перебігав по коневих боках.
В цьому подихові знадвору було стільки ж холоду, скільки й бадьорості. Кінь здригнувся задоволено і грайливо повів оком на своїх сусідів.
Вони, кобила і другий кінь, що стояли поруч, не звертали уваги на ту колотнечу, що діялась поза стайнею. Були вони геть сумирні, похнюплені й часто переступали з ноги на ногу. Були старші за першого коня, мали ноги притомлені, а тіло вишмагане вітрами, і такі залітні струмені здавалися їм дурничкою.
Вони могли б іще довго й добре служити хазяїнові, та їм трапилось несподіване лихо: хазяїн останніми часами годував їх чомусь так погано, наче збирався продати на бойню, і через голод, через втому вони дедалі ставали млявіші, до всього байдужіші.
Чи могли ж вони рівнятися з молодим, ситим, працею не навантаженим конем, якого, очевидно, дуже любив хазяїн?
Тому й зберігав цей кінь молодечу недоторканість, свіжу тонку чутливість, що примушувала його здригатись навіть од легенького струменя.
Іноді коня брав більший непокій — уявлялось, що вітрюга може надмірно бахнутись у двері чи в дах і, поборовши перешкоди, ринути до стайні нестримними табунами.
Крізь шум нараз почув він кроки. Він наструнчився, недовірливо прищулив одне вухо. Потім, коли вже під самими дверима тупнули кроки й дзенькнув замок, кінь злегка, уривчасто й привітно заіржав — пізнав.
Він віддалік вгадував цю ходу і цих кілька звичних рухів, що від них дзвязкотів надвірний замок. Він добре знав, що тепер мусять розчинитися двері і мусить увійти той єдиний, кому він корився і до кого раз у раз виникала в ньому теплота вдячності.
Справді — увійшов хазяїн.
Вітер хотів грюкнути дверима навстіж, але хазяїн вчасно утримав скобку в руках і, перемагаючи вітрове зусилля, поволі зачинив двері на засув.
Такими ночами аж ніяк не завадить посилити догляд, і хазяїн обережно засвітив ліхтар. Щоб краще бачити, він підніс його врівень із своєю шапкою, трошки вище за рівень очей.
Світло найщедріше падало на його обличчя, не молоде вже, але й не старе, тільки густо заросле обличчя. Такі ж густі, вихрасті брови кущились над очима. Вкупі з глибокими надбрівними зморшками та трохи вигорбленим носом надавали вони твердого, суворого виразу. Світло падало на одну половину, лишаючи другу в затінку. Тому ще різкіше виступали риси й гостріше підкреслювали суворість. Через густу й клинчасту бороду обличчя виглядало сухорлявим, видовженим, як була видовжена і вся ця висока, досить кремезна й дещо сутула постать.
Ззаду бралася тінь. Спочатку тонка, потім ширша і нарешті, перехоплюючись на стелю, чудернацька, трепетно-рухлива.
Тінь вразила коня, видалась живим створінням, якимсь зловісним птахом, — кінь недовірливо, непокійно прищулився.
— Ну чого ти, дурачок? — мовив хазяїн, наближаючись до нього. — Чого ти, Коська?
Підступивши зовсім близько, він хляснув коня по шиї.
Той нервово сіпнув шкірою, як це робив улітку, коли доторкалась надокучлива муха. Він не переставав щулитись і позирати скоса, гордовито й примхливо.
Велике насторожене око при світлі ліхтаря мало ніби фіолетовий, навіть червонястий відтінок, і тільки в одній точці зоріла жаринка — відбивався сам ліхтар. Ніздрі хутко ворушилися, ворушилися й губи. Він поступово повертав морду в бік людини, ловив ті запахи, що їх допіру принесла людина з собою.
Найбільше пахкотів, заступаючи все інше, свіжий дубленик, що був щільно підперезаний широким шкіряним паском, так наче господар збирався в дорогу. Кріпко й кисло. Коневі не подобалось, дратувало, як і взагалі дратувало його світло ліхтаря, зловісна тінь на стіні, і лоскотний хляскіт по шиї, і вітряні зойки знадвору...
Він почав загрібати передньою ногою.
— Басуєш, басурмане? — знову буркнув хазяїн, ще дошкульніше поплескав по холці, але помітивши, що той має намір хвицатися, уже погрозливо кинув: — Ну, ну! Чужим уже стаєш?
Погрозливо піднесена рука спинилась, взялась за гриву й перегорнула частину пухкої, хвилястої волосіні на цей, на свій бік.
І так, занурившись пальцями в гриву, міцно її похопивши, міцно тримаючи, немов трималося тут кінці всього добра, стояв він якусь хвилину зовсім непорушно, у глибокій задумі, у злій задумі. Потім, стрепенувшись і хутко поглянувши довкола, одступив крок назад і різко, з досадою смикнув той жмут гриви, що тримав у руці, — так різко, аж у нього між пальців лишилася добра горстка.
Коня це здивувало. Знову прищулившись, він затупцяв задніми ногами, навіть присів, готовий от-от по-своєму різко відповісти.
Та йому не довелося. Саме в цей момент хазяїн, одступаючи, натрапив на сусідню запаршивілу кобилу і, знайшовши вихід своїй досаді, люто її вдарив.
— Ти! Чортова душа!
Кобила поточилася, покірно ще нижче схилила голову. А недоторкливий кінь затремтів, сіпнувся, затупцяв дужче, так, ніби це вдарили його, а не кобилу. Хазяїн знову замірився, пробубонів коротко, многозначно: