2
УБИВСТВО / 10:02 РАНКУ. 31 ТРАВНЯ 1985 РОКУ
Білл із Річі побачили, як Воно розвернулося до них, клацаючи хеліцерами. Його єдине здорове око сяйнуло на них, і Білл усвідомив, що Воно випромінює власне світло, наче якийсь жаский світлячок. Але те сяйво було миготливим, непевним; Воно було сильно поранене. У Біллову голову прокралися Його думки
(відпусти Мене! відпусти Мене, і Я дам тобі все, чого забажаєш: гроші, славу, багатство, могутність — Я подарую тобі все)
і дзижчали, гриміли.
Білл рушив уперед із порожніми руками, його погляд втупився в Його єдине червоне око. Він відчув, як у ньому здійнялася сила: вона зміцнила його, напнула м'язи на руках, наче мотузки, виповнила кожен стиснутий кулак сталевою міццю. Річі йшов з ним пліч-о-пліч, шкірячи зуби.
(Я можу повернути тобі дружину — лише Я можу це зробити, лише Я — вона нічого не пам'ятатиме, як і ви семеро)
Вони були близько, уже дуже близько. Він почув Його сморід, і з раптовим жахом зрозумів, що це був запах Пустовища — запах, який вони плутали з каналізацією, забрудненими струмками та тліючим сміттєзвалищем… та чи справді вони коли-небудь вірили, що чули саме це? То був Його трунок, і, мабуть, найсильніше тхнуло в Пустовищі, та сморід стояв по всьому Деррі, наче туман, і люди нічого не відчували так само, як працівники зоопарку не чують запаху тварин і навіть дивуються, коли відвідувачі морщать носи.
— Разом, — пробурмотів він до Річі, і той кивнув, не зводячи очей з Павука, який задкував од них, клацаючи бридкими голкастими лапами.
Нарешті його загнали в глухий кут.
(Я не можу дати вам вічне життя, та Я торкнуся вас — і ви житимете довго-довго: дві сотні років, три сотні, а той п'ять сотень — Я зроблю вас богами Землі, якщо ви Мене відпустите якщо ви Мене відпустите якщо ви Мене…)
— Білле! — хрипко покликав Річі.
Із криком, якир клекотав у ньому, клекотав і клекотав, закипаючи, Білл кинувся вперед. Річі біг з ним нога в ногу. Вони одночасно вдарили Його своїми правицями, і тієї ж миті Білл усвідомив, що не кулаки вдаряють Його: то була їхня спільна сила, зміцнена силою Іншого; то була сила пам'яті й бажання… та понад усе то була сила кохання й дитинства, яке ніколи не забудеться, — одне велике колесо.
Вереск Павука заповнив його голову, уп'явся в його мозок. Він відчув, як його кулак глибоко занурився в мокрий зміїний клубок. Його рука ввійшла по саме плече. Він висмикнув її, з неї закапала чорна Павуча кров. З діри полився гній.
Він бачив, як Річі стояв у боксерській позі під самим Його роздутим животом, гамселячи потвору заюшеними кулаками — його заливала чорна, блискуча кров.
Павук молотив по них своїми лапами. Білл відчув, як одна з них кресонула по ньому, роздерши сорочку та шкіру. Жало безпорадно билося в підлогу. Крики Павука пронизливо дзвонили в його голові. Воно незграбно нагнулося, силкуючись укусити його, та замість відсахнутися, Білл кинувся до нього, тепер уже не просто з кулаками — усе його тіло торпедою рвонуло вперед. Він з розгону буцнув Його в живіт, наче фулбек[795], який пригинає плечі й просто пірнає вперед.
На мить Білл відчув, як Його смердюча плоть прогнулася — здавалося, вона спружинить і він відлетить геть. З нерозбірливим криком він напружився, відштовхнувся ногами вгору і вперед, впинаючись у Нього руками. І він прорвався. На Білла полилися гарячі рідини з Його нутрощів. Вони побігли його обличчям, у вуха. Він вдихнув носом ті зміїсті цівки.
Він знову опинився в темряві, по плечі вгрузнувши в тіло чудовиська — Воно здригалося в конвульсіях. Та забитими вухами він усе одно чув рівномірне бам-БАМ-бам-БАМ великого басовитого барабана, якого можна почути, коли в місто приїздить цирк і його трупа йде вулицями, когорта диваків та клоунів, які витанцьовують та поважно походжають.
Стукіт його серця.
Він почув, як раптом закричав Річі, і той звук швидко стишився до стогону, а тоді обірвався. Стиснувши кулаки, Білл рвучко вистромив обидві руки. Він задихався, його душили пульсуючі Павучі нутрощі з гноєм.
Бам-БАМ-бам-БАМ…
Він пхав руки в Нього: рвав, шматував, трощив, шукаючи джерело того стуку. Його пальці копирсалися в слизові, стискалися й розтискалися, легені здригалися в грудях від нестачі повітря.
Бам-БАМ-бам-БАМ…
Наступної миті воно опинилося в його руках — величезний, живий, пульсуючий двигун, який штовхався в його долоні.
(НІНІНІНІНІНІНІ)
— Так! — прогорлав Білл — він задихався, тонув. — Так! Скуштуй цього, лярво! З'ЇЖ! ЖЕРИ! ПОДОБАЄТЬСЯ?! ПОДОБАЄТЬСЯ?!
Він обхопив пальцями пульсуючу опуклість Його серця — долоні зімкнулися літерою "V" — і чимдуж стиснув їх.
Воно востаннє заверещало від жаху й болю, коли серце страховиська вибухнуло в Біллових руках і тремкими нитками потекло між його пальцями.
Бам-БАМ-бам-БА…
Крик стихав, згасав. Білл відчув, як Його тіло зненацька стиснулося на ньому, наче кулак у слизькій рукавичці. А тоді все ослабло. Він зрозумів, що його тіло нахилилося і Воно почало повільно заточуватися набік. Тієї ж миті він сам почав вислизати з Нього, ледь не втрачаючи свідомість.
Павук завалився, ставши просто велетенською купою паруючого інопланетного м'яса; Його лапи досі дригалися й посіпувались, ковзаючи по стінах тунелю та видряпуючи на підлозі беззмістовні кривулі.
П'яною ходою Білл відійшов від Нього. Мало не захлинаючись, він ковтав ротом повітря й відпльовувався, намагаючись очистити рот він жахливого смаку чудовиська. Він перечепився об свою ж ногу й упав на коліна.
Тут він виразно почув Голос Іншого. Можливо, Черепаха й справді помер, мовець — аж ніяк.
— Синку, ти гарно попрацював.
А тоді він зник. Міць зринула разом із ним. Білл почувався слабким і напівбожевільним, його нудило. Він озирнувся через плече й побачив здихаюче чорне жахіття в павучій подобі — Воно ледь помітно тремтіло й здригалося.
— Річі! — закричав він хрипким, зірваним голосом. — Річі, де ти, чувак?!
Жодної відповіді.
Світло повністю згасло. Воно померло разом із Павуком. У кишені слизької сорочки він пошукав останню коробку сірників. Вони були там, та не запалювалися: усі голівки просякли кров'ю.
— Річі! — знову гукнув Білл.