Хвилини спливали, та Едді навіть уявлення не мав, скільки часу пройшло. Річі з Павуком витріщалися один на одного. Едді відчував їхній зв'язок, відчував, як десь далеко точиться розмова та вирують емоції. Він не міг розібрати слів, та ловив тональність подій у кольорах та відтінках.
Білл непритомно лежав на підлозі зі змарнілим блідим обличчям та заплющеними очима; з носа й вух бігла кров, пальці ледь посіпувались.
У Павука з чотирьох чи п'яти місць юшила кров, Воно знов було сильно поранене, та все одно лишалося страхітливо живучим. "Чому ми просто стовбичимо? — думав Едді. — Ми могли б добряче зашкодити Воно, поки Воно зосереджене на Річі! Заради Бога, чому ніхто не ворушиться?"
Він відчув дикий тріумф, і це відчуття було виразнішим, чіткішим. Ближчим. "Вони повертаються! — хотілося йому крикнути, та в роті було надто сухо, а в горлі — надто вузько. — Вони повертаються!"
Голова Річі почала повільно хитатися з боку в бік. Під одягом його тіло немов пішло хвилями. Окуляри на хвильку зависли на кінчику носа… а тоді злетіли й розбилися об кам'яну підлогу.
Павук поворушився, його шпичасті лапи сухо зацокотіли по підлозі. Едді почув, як Воно лячно, переможно закричало, а в наступну мить у його голову вдерся чіткий голос Річі:
(поможіть! я зараз упаду! хто-небудь, поможіть нам!)
Едді зірвався з місця, на ходу здоровою рукою вихопивши з кишені інгалятор, викрививши губи в страшній гримасі, а його подих боляче виривався з горла крізь шпарину, яка здавалася завширшки з вічко голки. Наче галюцинація, перед ним витанцьовувало заплакане обличчя матері.
— Едді, не наближайся до тої Гидоти! Не підходь до Нього! Від такого паскудства можна захворіти на рак! — рюмсала вона.
— Ма, стули пельку! — пронизливо, пискляво закричав Едді — то було все, що лишилося від його голосу.
Голова Павука повернулася на звук, відірвавши погляд від Річі.
— На! — завив Едді згасаючим голосом. — На, покуштуй!
Він стрибнув на Нього, водночас натиснувши на клапан інгалятора, і на мить до нього повернулася вся дитяча віра в ліки — в дитячі ліки, які могли вирішити геть усе, які могли поліпшити його самопочуття, якщо над ним познущалися старші хлопці, або коли юрба збивала його з ніг після останнього дзвоника в школі, або коли йому доводилося сидіти на межі порожньої автостоянки біля автобази братів Трекерів, бо мати не дозволяла йому гратися в бейсбол. То були хороші ліки, сильні ліки, тож Едді стрибнув до морди Павука, і, зачувши його жовтий гнилий сморід, приголомшений його потужною люттю та невблаганною рішучістю всіх їх знищити, він стрельнув з інгалятора в одне Його рубінове око.
Він відчув/почув Його лемент — цього разу не від люті, лише від болю, від жаскої, волаючої агонії. Він побачив, як суспензія осіла на криваво-червоній кулі; побачив, як крапельки біліють та занурюються в склеру, наче карболова кислота; побачив, як Його здоровенне око починає розповзатися, наче кривавий яєчний жовток, і текти бридким струмком живої крові, іхору та гною з личинками мух.
— Повертайся назад, Білле! — прокричав він залишками голосу, а тоді вдарив Його, і відчув, як його обпік млосний жар Воно, і жахлива мокра теплота підказала Едді, що його здорова рука просковзнула в Павучу пащу.
Він знову натиснув на спуск, цього разу стрельнувши ліками просто в Його горло, просто в його гнилий, злий, смердючий стравохід, а тоді спалахнув раптовий біль, наче опустився важелезний ніж: то Воно зімкнуло щелепи й відтяло йому руку мало не під самісіньке плече.
Едді впав на підлогу. З нерівного обрубка бризкала кров. Краєм ока він бачив, що Білл зводиться на тремкі ноги, що Річі йшов до нього, гойдаючись та спотикаючись, як п'яниця на ранок після бурхливої ночі.
— едсе…
Десь далеко. Не має значення. Він відчував, як усе витікає з нього разом із життєдайною кров'ю… уся лють, увесь біль, увесь страх, уся бентежність та страждання. Він здогадався, що вмирає, проте він почувався так… о Господи, так ясно, так прозоро, наче він був шибкою, яку начисто вимили, і тепер вона пропускає всеньке світло неочікуваного світанку — таке яскраве та величне, що можна було й злякатися; о Господи, світло, бездоганно раціональне світло, яке просто зараз очищує горизонт від темряви — щосекунди вже в іншому місці.
— едсе о боже білле бене хто-небудь йому відтяло руку, його…
Він поглянув на Беверлі та побачив, що вона плаче. Вона ледве підняла його однією рукою, і сльози котилися її щоками; він помітив, що вона зняла блузку й намагалася зупинити кров і кричала по допомогу. А тоді він поглянув на Річі й облизнув губи. Згасав, він згасав. Ставав яснішим, прозорішим, спустошувався, з нього витікали всі нечистоти, і він очищувався, аби всередину могло потрапити більше світла. Якби в нього було трохи більше часу, він би їм все розказав про це, розповів мораль власної байки: "Це непогано, — почав би він. — Це зовсім непогано". Та спершу Едді мав сказати дещо інше.
— Річі… — прошепотів він.
— Що? — Річі став навколішки і з відчаєм дивився на нього.
— Не клич мене Едсом, — сказав він і всміхнувся. Він повільно звів руку й торкнувся щоки Річі. Той плакав. — Ти ж знаєш, що я… я…
Едді заплющив очі й замислився, як докінчити фразу, і поки він думав над цим, він помер.
6
ДЕРРІ / 7:00-9:00 РАНКУ
До 7:00 вітер у Деррі розігнався до тридцяти семи миль на годину, а деякі пориви сягали швидкості сорока семи миль. Гаррі Брукс, синоптик з "Національної Погодної Служби", чия філія розташовувалась у Бенгорському міжнародному аеропорті, занепокоєно подзвонив до головного офісу "НПС" в Огасті. Він повідомив, що вітри, які дули з заходу, закручувались у дивне півколо, якого він раніше ніколи не бачив… на його думку, це більше скидалося на дивний різновид місцевого урагану з осередком в окрузі Деррі. 0 7:10 головні радіостанції Бенгору передають перші штормові попередження. Вибух електричного трансформатора біля автобази Трекерів позбавив світла всі вулиці біля Пустовища з боку Канзас-стрит. О 7:17 зі страшним тріском упав старий-престарий клен, який ріс у Пустовищі з боку Старого Відрогу, — він зрівняв із землею крамницю "Нічна сова", що стояла на перетині Меріт-стрит та Кейп-авеню. Старого міського мецената на ім'я Реймонд Фоґарті вбило, коли на нього впав пивний холодильник. Це був той самий Реймонд Фоґарті, який, виконуючи обов'язок священика Першої методистської церкви міста Деррі, головував на похороні Джорджа Денбро в жовтні 1957 року. Клен зірвав достатньо дротів, щоб відрубати електрику і в Старому Відрозі, і в дещо моднішій забудові Шербьорн Вудс, що розрослася одразу за ним. Годинник на вежі Баптистської церкви Благодаті Господньої не пробив ні о шостій, ні о сьомій. О 7:20, три хвилини після того, як завалився клен у Старому Відрозі, та приблизно за годину й п'ятнадцять хвилин після вибуху в цьому районі всіх туалетів та дренажних труб, годинник пробив тринадцять разів. Хвилину по тому в шпиль ударила блакитно-біла блискавиця. Гізер Ліббі, дружина священика, саме визирнула з кухонного вікна прицерковного будиночка, і пізніше вона розповідала, що башта "підірвалася, немов динамітом начинена". На вулицю посипалися побілені дошки, уламки балок та швейцарські пружини й коліщата. Шпичасті залишки башти загорілися та швидко згасли під дощем, який уже перетворився на справжню тропічну зливу. Вулиці, що спускалися до торгівельного кварталу в центрі міста, перетворилися на запінені річки. Течія Каналу під Головною вулицею супроводжувалася рівномірним тремким ревінням, і люди занепокоєно зиркали одне на одного. О 7:25, коли по всьому Деррі ще розходилася луна від вибуху башти на церкві Благодаті, прибиральник, який щоранку (окрім неділі) ходив вичищати ванни та басейни в "Спа Воллі", побачив таке, що загорлав і вибіг на вулицю. Цей чоловік, який пиячив з першого семестру в Мейнському університеті впродовж останніх дванадцяти років, заробляв самі копійки — ясна річ, його справжньою платнею був цілковитий, ніким не обмежуваний доступ до залишків пива, що лишилися в кегах під шинквасом з попереднього вечора. Річі Тозіер міг пам'ятати його — це був Вінсент Карузо Таліендо, краще відомий своїм п'ятикласним ровесникам як Віскряк Таліендо. Коли він мив підлогу того апокаліптичного ранку в Деррі, поступово наближаючись до бару, Вінсент побачив, як усі сім важелів на пивних кранах — три "Бада", два "Нарраґансетти", один "Шлітц" (більш відомий осоловілим завсідникам "Спа Воллі" як "Шпіхва") та один "Міллер" — нахилилися, немов їх опустили сім невидимих рук. Пиво побігло з них струмками золотаво-білої піни. Вінсент кинувся до них, загадуючись не про привидів чи фантомів, а про те, що до каналізації втікають його ранкові дивіденди. Наступної миті він вибалушив очі й різко загальмував, і з його горлянки вирвалося нажахане виття та луною прокотилося в порожній, засмердженій пивом печері, якою насправді був "Спа Воллі": пиво поступилося потокам артеріальної крові. Вона вирувала в мініатюрних хромованих риштаках, виповнила їх і заструменіла стільницею. Наразі з кранів почали вириватися жмутки волосся й плоті. Віскряк Таліендо зачаровано витріщався на це диво, не в змозі знайти в собі сили бодай для ще одного крику. А тоді глухо гупнуло: то під стільницею вибухнув один із пивних кегів. Під шинквасом розчахнулися всі буфетні дверцята. З них, наче фінальний штрих магічного фокусу, почав розповзатися зеленавий дим. Віскряк побачив удосталь. Горлаючи, він вискочив на вулицю, яка зараз уже перетворилася на мілку річечку. Він гепнувся на дулу, підхопився й перелякано озирнувся на бар. Одне з вікон бару вибухнуло зі звуком, наче хтось випустив кулеметну чергу. Скло засвистіло навколо голови Вінсента. За хвильку висадилося друге вікно. І знову якимсь дивом його не поранило… та цієї миті йому раптово спало на думку, що саме час навідатися до сестри в Істпорт. Не гаючись, він рушив туди, і з його подорожі до кінця Деррі та поза його межі можна було б скласти справжню сагу… та досить буде зауважити, що він таки вибрався з міста. Іншим не так пощастило. Елоїс Нелл, якому нещодавно виповнилося сімдесят сім років, сидів у вітальні разом із дружиною і дивився, як Деррі шмагає буря. О 7:23 в нього стався фатальний інсульт. За тиждень по тому його дружина розповідатиме брату, що Елоїс впустив на підлогу чашку з кавою, виструнчився, вибалушивши навіжені очі, і проволав: "Куди, куди, моя фойна краля?! Шо се ти в біса коїш?! Припини се лойно, а то схойплю за спідни!.." А тоді він заточився та випав із крісла, розчавивши чашку. Морін Нелл, яка чудово знала, що за останні три роки його цокотун зробився дуже вередливим, одразу второпала, що йому кінець, і, ослабивши йому комір, побігла дзвонити отцю МакДавеллу. Та телефон не працював. З нього долинав лише дивний звук, наче вила поліцейська сирена. Тож, попри здогад, що їй доведеться звітувати перед святим апостолом Петром, який, скоріш за все, розцінить її дії як богохульство, вона сама прочитала посмертну молитву. Вона сказала братові, що була певна — навіть якщо апостол Петро засудить її дії, Господь усе зрозуміє. Елоїс був хорошою людиною і гарним чоловіком, а коли й випивав, це просто давалося взнаки його ірландське коріння. О 7:49 низка вибухів струсила Деррійський торговий центр, який стояв на місці, де колись була ливарня Кіченера. Ніхто не постраждав: торговий центр відчинявся лише о 10:00, а команда з п'яти прибиральників мала з'явитися там не раніше за 8:00 (а в таку негоду вони однаково навряд чи прийшли б). Пізніше група слідчих спростувала здогад про саботаж. Вони неохоче дійшли висновку, що, мабуть, це спричинила вода, що просочилася до електричної мережі торгового центру. Та хай там що, а ще дуже довго ніхто не ходитиме на шопінг до Деррійського торгового центру. Один вибух повністю знищив "Ювелірну крамницю Зейла". Діамантові каблучки, іменні браслети, намисто з перлів, таці з обручками та електронні годинники "Сейко" градом розлетілися повсюди. Через увесь східний прохід пролетів музичний автомат; він приземлився у фонтан біля "У Дж. К. Пенні"[785], де трохи поспівав булькотливу версію "Любовної історії" і врешті замовк. Той самий вибух проломив двері сусіднього "Баскін Роббінса"[786], перетворивши тридцять один різновид морозива на крижаний суп, який побіг підлогою паруючими патьоками. Вибух струсив "Сірз"[787] та відірвав шматок даху, і прудкий вітер підхопив і поніс його, наче повітряного змія; він упав за сто ярдів звідти після того, як пролетів крізь силосну вежу фермера на ім'я Брент Кілґаллон. Шістнадцятирічний син Кілґаллона вискочив на вулицю з материним "Кодаком" і сфотографував цю чудасію. "Національний дослідник"[788] купив світлину за шістдесят доларів, які хлопчик витратив на пару нових шин для свого мотоцикла марки "Ямаха". Утретє вибухнуло в "Промазав або влучив", і на затоплений паркінг полетіли палаючі спідниці, джинси та спідня білизна. Останній вибух випатрав "Деррійський фермерський трест", наче зотлілу коробку з петардами. Також зірвало шматок даху з банку. Сигналізація зайшлася пронизливим ревінням, яке не вщухало протягом чотирьох годин, коли врешті заклинило автономну мережу банківської охоронної системи. Договори позик, банківське приладдя, депозитні сертифікати, касові чеки та папери фінансових менеджерів злинули в небо, і вітер розвіяв їх. І гроші: в основному десятки та двадцятки з щедрою добавкою з п'ятірок та дещицею п'ятдесяток і соток. Зі слів працівників банку, там було понад 75 000 доларів… Потім, після масової перестановки в структурі банківського управління (та після вливання грошей від "ФКСВП"[789]) деякі службовці зізнаються — ясна річ, суто неофіційно, — що та сума перевищувала 200 000 доларів. Жінка в Гейвені на ім'я Ребекка Полсон знайшла п'ятдесятидоларову банкноту на дверному килимку біля кухонних дверей, ще дві двадцятки лежали в шпаківні, і одна стодоларова купюра прилипла до дуба на задньому подвір'ї. Завдяки цьому вони з чоловіком зробили дві додаткові виплати за свій "Скі-Ду"[790]. Містер Гейл, лікар на пенсії, який прожив на Західному Бродвеї близько п'ятдесяти років, загинув о 8:00. Містер Гейл любив вихвалятися тим, що впродовж останніх двадцяти п'яти років з тих п'ятдесяти, він щодня проходив дві милі: він вирушав зі свого дому на Західному Бродвеї, оминав Деррі-парк, початкову школу, і повертався назад. Ніщо не могло його зупинити — ні мжичка, ні дощ, ні град, ні виття північних вітрів, ні мінусова температура. 31 травня він вийшов із дому попри застережне бубоніння домогосподарки. Свою останню репліку в цьому світі він кинув через плече, коли саме виходив через парадні двері, натягуючи капелюха до самих вух: "Гільдо, не будь такою дурепою. Скільки там того дощу. От бачила б ти, що коїлося в 57-му! Ото була злива!" Коли містер Гейл завернув назад на Західний Бродвей, кришка каналізаційного люка навпроти будинку Мюллерів раптом злетіла в повітря, наче боєголовка "Редстоун"[791]. Вона так швидко й акуратно знесла голову доброму лікареві, що він спершу пройшов ще три кроки, а потім повалився на хідник.