(та)
і він вибухнув у непроглядну пітьму, і пітьма стала його планетою, всесвітом та космосом, і підлога пітьми була твердою, твердою, вона скидалася на полірований ебоніт, і він шурхотів по ній, ковзаючи животові та стегнами, наче шайба на столі для гри в шафлборд. То була бальна зала вічності, і вічність була чорною.
(штовхає)
— припини, чому ти це повторюєш? тобі це не зарадить, дурне хлопчисько…
Привидів бачить, всіх запевняє!
— припини.
Стовпи пхає та штовхає — привидів бачить, всіх запевняє!
— припини! припини! наказую, вимагаю, щоб ти припинив!
Що, не подобається?
І подумки: "Якби я тільки міг сказати це вголос не затинаючись, я зламав би цю ілюзію…"
— це не ілюзія, дурне ти хлопчисько, — це вічність, Моя вічність, і ти загубився в ній, загубився назавжди, і не намагайся знайти дорогу назад; ти вже теж вічний, і приречений блукати в чорноті… себто, коли зустрінешся зі Мною віч-на-віч.
Та тут було ще щось. Білл чув його, відчував його, навіть у певний неймовірний спосіб вловлював нюхом — присутність чогось велетенського в темряві попереду. Якесь Громаддя. Страxy не було — натомість з'явилося відчуття всепоглинаючого побожного страху, адже то була могутність, у порівнянні з якою Його сила була лише карликом, і Білл ледь встиг подумати: "Будь ласка, прошу, чим би Ти не було, зважай, що я дуже маленький…"
Він наблизився до нього й побачив, що то був великий Черепаха з панциром, на якому вигравали безліч палаючих кольорів. Його прадавня рептильна голова повільно висунулася з панцира, і Білл відчув, як потвора, яка витягнула його сюди, презирливо здивувалася. Очі в Черепахи були лагідними. Білл подумав, що він (так, він був чоловічої статі), певне, найстарше створіння в усьому всесвіті — таке древнє, що й уяви не вистачить, і набагато давніше за Нього, хоча Воно й твердило, що вічне.
Що ти таке?
— Я Черепаха, синку. Я створив усесвіт, та, будь ласка, не дорікай мені за це, у мене болів живіт.
Допоможи мені! Прошу, допоможи!
— Я не вплутуюсь у такі справи.
Мій брат…
— займає своє місце в макровсесвіті; енергія вічна, і навіть ти, сину, маєш це розуміти.
Наразі він уже пролітав Черепаху, та навіть на такій карколомній швидкості здавалося, що його щитований бік не мав кінця. У Білла з'явилася хистка думка, що він немов їде потягом, який проминає зустрічний експрес, та такий довгий, що здавалося, наче він стоїть на місці або рухається в протилежний бік. Він і досі чув тріскотню й дзижчання Воно, і той голос був писклявий, розлючений, нелюдський, сповнений скаженої ненависті. Та коли говорив Черепаха, Воно було геть не чути. Черепаха говорив усередині Біллової голови, і якимсь чином він зрозумів, що був ще й Інший, і той Перший Інший мешкав у порожнечі поза межами цієї пустоти. Либонь, Перший Інший був творцем Черепахи (Він тільки спостерігав) і Воно (Воно тільки жерло). Цей Інший був силою поза всесвітом, силою над усіма силами, автором усього сущого.
Зненацька йому здалося, що він усе зрозумів: Воно прагнуло кинути його крізь стіну на межі всесвіту та пожбурити в якесь інше місце
(Черепаха назвав його макровсесвітом)
туди, де Воно дійсно жило; де існувало титанічним, сяючим ядром, яке в очах Іншого могло видатися всього лише крихітною цяткою; там він побачить Воно оголеним, істотою з аморфного, нищівного світла, і там його милосердно знищать або покинуть блукати — божевільного, та притомного, усередині вбивчого, безформного, голодного єства Воно.
Благаю, поможи! Заради інших…
— синку, ти мусиш зарадити собі сам.
Та як? Прошу, скажи! Як? Як? ЯК?!
Тільки тепер від домчав до масивних лускатих лап Черепахи; у нього було вдосталь часу, аби надивитися на його колосальну та прадавню плоть, аби зачудуватися з його гігантських нігтів — вони були дивного блакитно-жовтого кольору, і в кожному з тих нігтів він бачив вируючі галактики.
Будь ласочка, ти ж добрий, я відчуваю й вірю, що ти добрий, і я благаю тебе… будь ласочка, поможи!
— ти й сам знаєш, що є лише Чудь, і твої друзі.
Будь ласка, ну будь ласочка…
синку, ти маєш стовпи пхати й штовхати, привидів бачити, всіх запевняти… це все, що я можу сказати тобі, коли ти залазиш у таке космологічне лайно, то мусиш викинути всі посібники й інструкції.
Він усвідомив, що голос Черепахи вже затихав. Він відлетів поза його досяжність, кулею мчав у темряву, що була глибше глибини. Голос Черепахи перекрикувало, заглушало раде торохкотіння Потвори, яка викинула його з реальності та затягнула в порожнечу — голос Воно, голос Павука.
— ну як тобі тут, подобається, Юний Друже? подобається? вже обожнюєш це місце? даси йому дев'яносто вісім зі ста, бо ритм класний і під нього кльово танцюється? вловлюєш його мигдаликами, жонглюєш ним? сподобався Черепаха, мій старий товариш? Я гадав, що той старий хер уже давно здох, і він міг би спробувати тобі допомогти, атож, міг, та, гадаєш, у нього б щось вийшло? гадаєш, йому це треба?
ні ні ні ні стовпи пхає ні він шт-шт-шт-штовх-хає ні
— перестань белькотіти! часу обмаль, тож давай побалакаємо, поки ще можна, розкажи мені про себе, Юний Друже… скажи мені, ти в захваті від цієї холодної темряви? тобі подобається наше мега-турне порожнечею, яка розкинулася тут, Назовні? та зажди, поки ми не вирвемося туди, де живу Я! почекай! почекай смертевогнів! глянеш на них і здурієш… та житимеш… і житимеш… і житимеш… у їхньому нутрі… у Мені…
Воно вибухнуло отруйним, пронизливим сміхом, і Білл усвідомив, що Його голос почав затихати та водночас розростатися — він немов віддалявся від того звуку… і занурювався в Нього. Так, саме це й відбувалося. Він гадав, що так і було. Бо хоча ці голоси були бездоганно синхронізовані, той, до якого він мчав, був цілком чужорідним і розмовляв складами, які не подужав би жоден мовний апарат. Йому подумалося, що то голос смертевогнів.
— …часу обмаль, тож давай побалакаємо, поки ще можна.
Його людський голос згасав, наче бенгорські радіостанції, коли ти їдеш на схід. Його виповнив яскравий, палючий жах. Ще зовсім трохи, і він буде неспроможний розмовляти з Ним, неспроможний користуватися здоровим глуздом… і частково він розумів, що попри весь Його сміх, попри всі чужорідні веселощі, це було саме те, чого Воно прагнуло. Не просто пожбурити його в Своє справжнє лігво, а й розірвати ментальний зв'язок. Якщо спілкування припиниться, його буде вщент знищено. Вийти за межу комунікації означало позбавитися способу до порятунку, і він розумів це з власного досвіду — з того, як поводилися з ним батьки, коли помер Джордж. Цього навчила його їхня крижана байдужість.