— Я вірю в червону пірангу, хоча й ніколи її не бачив, — заговорив він чистим, громовим голосом. Птах закричав і відсахнувся так, наче від пострілу. — І в канюків, і в сороку-жайворонка з Нової Гвінеї, і в бразильських фламінго.
Птах закричав, закружляв і з клекотом зринув під стелю.
— Вірю в орлана білоголового й беркута! — волав йому навздогін хлопчик. — І гадаю, що фенікси теж десь існують! Та в тебе я не вірю, то вйобуй на хер! Забирайся! Газуй до дідька, Джеку![776]
Він замовк, і стало тихо, як у домовині.
Білл, Бен та Беверлі підійшли до Майка з Едді. Вони допомогли Едді звестися на ноги, Білл оглянув його рани.
— Н-не глиб-б-бокі, — сказав він. — Та б-б-б'юсь об заклад, що б-болять д-дай Боже.
— Великий Білле, воно порвало мою сорочку на дрантя, — щоки в Едді блищали від сліз, він знову почав задихатися. Варварське ревіння зникло з його голосу, і не вірилося, що воно там колись було. — Що я мамі скажу?
Білл слабко всміхнувся.
— Ц-цій с-с-справі ми за-зарадимо, коли виберемося з-з-звідси. С-с-стрельни собі з інгалятора, Е-едді.
Едді так і зробив. Він глибоко вдихнув, засопів.
— Ти був дивовижним, мужичелло, — сказав Річі Стенові. — Просто дивовижним!
Стен тремтів усім тілом.
— Такого птаха не існує, ото й усе. Ніколи не було й не буде.
— Ми йдемо! — загорлав десь позаду них Генрі. Голос у нього був геть навіженим. Він кричав, завивав, реготав. Якби вони не знали, хто це, то могли б подумати, що то якась почвара, що вилізла з тріщини в стелі пекла. — Я з Ригайлом! Ми йдемо, всіх вас переловимо, куці виродки! Від нас не втечеш!
— 3-з-забирайся з-звідси, Г-г-генрі! 3-забирайся, п-п-поки ще мо-мо-можеш! — гукнув до нього Білл.
Відповіддю Генрі було лунке, нерозбірливе верещання. Вони почули човгання кроків, і раптом до Білла дійшло, нащо Воно був потрібен Генрі: він був справжнім, він був смертним, і його не спинити інгалятором або пташиним довідником. Магія не спрацює на Генрі. Він був надто тупим.
— Х-х-ходімо. Ми м-м-маємо від них в-відірватися.
Узявшись за руки, вони рушили далі. Сорочка в Едді тріпотіла позаду. Світло поступово яскравішало, а тунель розширявся. Він так само вів донизу, а стеля зринула у височінь, і тепер її було майже не видно. Тепер скидалося на те, що вони йдуть зовсім не тунелем, а пересікають колосальне підземне подвір'я на підступах до циклопічного замку. Світло, що струменіло зі стін, перетворилося на жовто-зелений вогонь. Запах тут був дужчим, і вони почали відчувати дивну вібрацію — справжню або ж уявну. Ритмічну й рівномірну.
Наче серцебиття.
— Дивіться, там кінець! — крикнула Беверлі. — Глуха стіна!
Та коли вони підійшли ближче, — наче мурахи на величезній підлозі з брудного каміння, кожен блок якої, здавалося, був більший за Бессі-парк, — то виявилося, що стіна була зовсім не глуха. Її монолітність порушували двері. Та хоча стіна здіймалася на сотні футів, двері були зовсім крихітні — не більш ніж три фути заввишки. Такі двері можна було побачити у книжці з казками: її було зроблено з широких дубових дощок, перехрещених залізними смугами. Вони одночасно зрозуміли: двері змайстрували спеціально для дітей.
У голові Бена пролунав голос бібліотекарки, яка читала малятам: "Хто це такий тупотить тут по моєму мосту?" Діти нахиляються ближче, і в їхніх очах бринить предковічне зачудування — подолають чудовисько… чи натомість Воно попоїсть?
На дверях був знак, а під цими лежала купа кісток. Маленьких кісток. Кісток бозна-скількох дітей.
Вони прийшли до лігва Воно.
Та позначка на дверях — що вона означала?
Білл побачив там паперовий кораблик.
Стен побачив пташку, що зринала в небо, — мабуть, фенікса.
Майкл побачив обличчя, сховане каптуром — можливо, то було обличчя Батча Баверза, та воно ховалося в тіні.
Річі побачив пару очей за скельцями окулярів.
Беверлі побачила руку, стиснуту в кулак.
Едді гадав, що то обличчя із запалими очима та зморшкуватим, вишкіреним ротом, уражене хтозна-якими хворобами й болячками — обличчя прокаженого.
Бен Генксом побачив купу старих обгорток, і йому здалося, що він почув запах старих, зіпсованих спецій.
Пізніше, підійшовши до тих самих дверей, з криком Ригайла, що й досі відлунював у його вухах, Генрі Баверз побачить там місяць — повний, набряклий і… чорний.
— Білле, мені страшно, — сказав Бен тремтячим голосом. — Нам справді треба туди йти?
Білл торкнув ті кісточки ногою, а потім раптом щосили копнув, і вони розсипалися по підлозі, здійнявши хмарку куряви. Йому теж було лячно… та він згадав Джорджа. Воно відірвало руку його маленькому братикові. Чи були його маленькі й крихкі кості в тій купі? Авжеж.
Вони прийшли сюди заради власників цих кісточок, заради Джорджа та багатьох інших — тих, кого заволокли сюди, кого ще могли заволокти, та тих, кого полишили гнити в інших місцях.
— Так, треба, — відмовив Білл.
— А що, коли тут замкнено? — тихенько озвалася Беверлі.
— Н-не за-замкнено, — сказав Білл і проговорив те, що завжди знав у глибині душі: — Т-такі м-місця н-н-ніколи не з-замикаються.
Він простягнув правицю й штовхнув двері. Вони розчахнулися, й звідти ринуло хворобливе жовто-зелене світло. На них війнуло запахом зоопарку — неймовірно міцним і насиченим.
Один за одним вони пролізли крізь казкові двері до лігва Воно. Білл
7
У ТУНЕЛЯХ / 4:59 РАНКУ
зупинився так раптово, що інші скупчилися позаду, наче вагони потяга, в одному з яких зірвали стоп-кран.
— У чому справа? — гукнув Бен.
— В-в-воно було тут. Ок-к-ко. Па-па-пам'ятаєте?
— Так, — сказав Річі. — Едді зупинив його інгалятором. Уявив, наче там кислота. Казав щось наче про танок якийсь. Круто так сказонув, та я не пам'ятаю точно, що він бовкнув.
— Б-б-байдуже. Ми не п-побачимо того, що вже б-було.
Білл запалив сірника й озирнувся на решту. Їхні обличчя таємниче сяяли у відблисках того слабкого вогника. І вони здавалися дуже юними.
— Й-й-як у вас с-справи, н-народ?
— У нас усе окей, Великий Білле, — проговорив Едді, хоча обличчя в нього було змученим од болю — саморобна Біллова перев'язка почала розлазитись. — Сам ти як?
— Усе о-о-окей, — відповів він і махнув рукою, згасивши сірника раніше, ніж у його світлі вони могли побачити іншу відповідь.