— Е-е-едді!
Важко переступаючи ногами, Едді підійшов і став поряд з ним. Волосся в нього прилипло до голови. Пов'язка перетворилася на вогку, скрапливу масу.
— У к-к-котру?
Коли треба було щось збудувати, вони зверталися до Бена, коли вагалися, в яку сторону піти, — питали в Едді. Це не обговорювалося й було загальновідомим. Ви опиняєтесь у чужому районі й хочете вийти до знайомої місцевості — звертаєтесь до Едді, і він веде вас, повертаючи то ліворуч, то праворуч і жодного разу не вагаючись, а ви просто хвостиком ідете за ним і сподіваєтесь, що все буде гаразд… і в їхньому випадку це завжди спрацьовувало. Білл якось розповів Річі, що, коли вони з Едді тільки почали гратися в Пустовищі, він, Білл, постійно боявся, що вони заблукають. Та Едді зовсім не переймався й завжди виводив їх, куди обіцяв. "Якби я за-за-загубився в Гайнсвілівському лісі[764], а тоді натрапив на Едді, то м-можна було б не хвилюват-тися, — сказав він Річі. — Він просто з-з-знає. Та-та-татко каже, що є т-такі люди, з к-компасом у голові. Едді о-один із них".
— Я тебе не чую! — крикнув Едді.
— Питаю в к-к-котру?
— Що "в котру"?
Здоровою рукою Едді стискав інгалятор, і Білл подумав, що він зараз більше схожий на ондатру, ніж на хлопчика.
— У к-котру т-трубу треба ліз-зти?
— Залежить від того, куди нам треба, — відповів Едді, і хоча питання було цілком слушне, Біллу захотілося його придушити.
Едді з сумнівом поглянув на три труби. Вони могли пролізти в будь-яку, однак нижня здавалася не такою… принадною.
Білл махнув іншим, щоб підійшли ближче й стали колом.
— Де, блядь, В-в-воно? — спитав він у них.
— Під центром, — не вагаючись, сказав Річі. — Просто під центром міста. Біля Каналу.
Беверлі кивнула. Бен також. І Стен.
— Ма-ма-майку!
— Так, — озвався той. — Воно там. Біля Каналу. Або під ним.
Білл знову повернувся до Едді.
— У к-к-котру?
Едді неохоче показав на нижню трубу… і хоча настрій у Білла погіршився, він був зовсім не здивований.
— Он та.
— Фе, гидота, — скривився Стен. — Срана труба, чудово.
— Ми ж не… — заговорив Майк і раптом замовк.
Він схилив голову, наче дослухався до чогось. У його очах з'явилася тривога.
— Що… — почав було Білл, та Майк приставив до губ палець — цить, мовляв.
Білл теж це почув — якийсь плюскіт. Звук наближався. Кректання й приглушені слова. Генрі досі не відступився.
— Швидше, — сказав Бен. — Ходімо.
Стен поглянув у бік, з якого вони прийшли, а потім поглянув на нижню з трьох труб. Він міцно стиснув губи.
— Ходімо, — кивнув він. — Лайно змивається.
— Стен Відколює Жартик, Наче Бос! — вигукнув Річі. — Вака-вака-ва…
— Та заткнися вже, Річі, — засичала на нього Беверлі.
Білл підвів їх до труби, наморщив носа й поліз досередини. До запаху нечистот, лайна домішувався ще один запах… Підспудний, проте живіший запах. Це був запах звірячого лайна. "Атож, ми рухаємося в правильному напрямку. Воно бувало тут… і часто бувало".
Вони пройшли двадцять футів, і повітря стало зовсім нудотним, мало не отруйним. Він чалапав далі, проштовхуючись крізь субстанцію, що скидалася на болото. Він озирнувся й сказав:
— Н-не ві-ві-відставай, Е-е-едді. Ти м-мені з-знадоб-бишся.
Світло згасло до ледь видимої сірості, яка протрималася зовсім трішки й теж зникла — вони опинилися
(з блакиті мирноти та)
в чорній чорноті. Білл човгав уперед, мало не фізично продираючись крізь сморід і тримаючи одну руку перед собою, а думки гризла тривога про те, що будь-якої наступної миті його пальці намацають грубу шерсть, і в темряві розчахнуться схожі на лампи зелені очі. Кінець буде швидким — пекучий спалах болю, коли Воно знесе йому голову з пліч.
Темнота повнилася звуками, лункими й посиленими. Білл чув, як його друзі плентаються позаду та інколи щось бурмочуть. Чулося булькання й дивні брязкучі стогони. Одного разу між його ніг зненацька проскочив бридкий теплий струмінь, намочивши до стегон його джинси й гойднувши його назад. Едді гарячково вхопив його за сорочку, та через секунду потік ослаб і зник. Ззаду почувся погук Річі, сповнений чорного гумору:
— Білле, здається, нас щойно обісцяв Веселий Зелений Велетень![765]
Білл чув, як вода (або нечистоти) бігла мережею менших труб, що знаходилися в них над головою. Він згадав, як розмовляв про деррійську каналізацію з батьком, і йому здалося, що він знає, в якій вони трубі зараз — вона мала справлятися з перевантаженням системи, яке траплялося під час злив або повеней. Те, що текло над ними, виганялося за межі Деррі й спускалося в ручай Торро та річку Пенобскот. Місту не подобалося зливати власне лайно в Кендаскіґ, бо від нього смердів Канал. Та всі так звані побутові стічні води йшли в Кендаскіґ, а коли труби, якими текли туалетні нечистоти, не справлялися, надлишок зливався в резервну трубу. Як от щойно. А куди вихлюпнули раз, туди вихлюпнуть і вдруге. Він стривожено глянув угору — нічого не було видно, але Білл знав, що зверху в цій трубі мали бути ґрати, і з боків також, тож кожної наступної миті могло…
Він не втямив, що дійшов до краю труби, поки не полетів із неї, відчайдушно розмахуючи руками, безпорадно відновлюючи рівновагу. Він упав на живіт у напівтверду масу, що вкривала долівку за два фути від нижнього краю труби, з якої він щойно вивалився. Щось пропищало й пробігло його рукою. Білл закричав і сів, притиснувши сверблячу руку до грудей — він зрозумів, що то був щур, адже відчув, як його шкірою ковзнув скручений голий хвіст.
Він спробував підвестися й торохнувся головою об низьке склепіння нової труби. Удар був сильним, і Білл знову впав на коліна, а перед очима в темряві вибухнула червона квітка.
— Об-бережно! — почув він власний крик. Його голос загудів у вузькому просторі. — Труба за-закінчується! Е-едді! Т-ти де?
— Тут! — він вимахував рукою перед собою, і його пальці чиркнули Білла по носі. — Білле, поможи мені вилізти, я геть нікого не бачу! Це…
Почувся оглушливий водяний хлюпіт, і Беверлі, Майк та Річі заверещали в унісон. На вулиці, на сонячному світлі звук їхнього тріо міг би видатися кумедним. Але тут, у темряві, у дренажній системі, він був жаским. Раптом усі вони повискакували з труби. Білл схопив Едді у ведмежі обійми, щоб уберегти його руку.