"Брехня! — спробував крикнути він. — Вона не посміє!"
Та він знав, що голос не бреше. Вона ляснула ременем по його
(копнула мене по)
яйцях і втекла, а тепер ще й зрадила,
(маленька)
повія, довбана шльондра справді зрадила його, і — о дорогі друзі, о любі сусіди! — він відлупцює її так, як ніколи не лупцював — спершу її, а тоді Денбро, її друга-романіста. А якщо хтось втрутиться, будьте певні — йому теж перепаде.
Він пришвидшив ходу, незважаючи на те, що почав важко сопіти. У темряві гойдалася ще одна сяюча куля — ще один Мунь-Балунь. Попереду чулися людські голоси, і його зовсім не тривожив той факт, що то лунали голоси дітей. Усе було так, як йому сказали: не важливо, де, коли або хто. Там була Беверлі — о дорогі друзі, о любі сусіди…
— Давайте, чуваки, ворушіть дупами, — буркнув він, і йому було байдуже, що почувся не його, а хлопчачий голос.
І тоді, коли вони вже майже підійшли до Кулько-Місяця, він озирнувся та вперше побачив своїх супутників. Обидва — мерці. Одному бракувало голови. Обличчя другого було розпанахане так, наче по ньому різонули велетенським пазуром.
— Генрі, ми йдемо так швидко, як тільки можемо, — сказав хлопець із розрізаним лицем; губи в нього рухалися окремо, ґротесково й несинхронно, і тоді Том заволав.
Його крик розбив сон на скалки, і він став самим собою, але його тіло зависло на краю колосальної безодні.
Він спробував утримати рівновагу, не втримався і впав на долівку. На підлозі був килим, та він усе одно вдарився коліном, і воно вибухнуло болем — Томові довелося притиснути руку до рота, аби заглушити ще один зойк.
"Де я? Де я, блядь?"
Він усвідомив, що бачить слабке, але чисте біле світло, і на одну страшну мить йому здалося, що він повернувся до сну, що то було світло з однієї з тих дивних повітряних кульок. А потім він згадав, що залишив прочиненими двері до вбиральні й не вимкнув лампу денного світла. Він ніколи не вимикав світла, коли спав у незнайомому місці — так було менше шансів урізатися в щось, якщо вночі захочеться до вбиральні.
Ця деталь заклацнула дійсність на місце. То був лише сон, лише дурнуватий сон. Він перебував у готелі "Голідей Інн". У Деррі, штат Мейн. Він доїхав сюди, переслідуючи свою дружину, а тоді, посеред страшнючого жахіття, впав із ліжка. Ото й усе, ні додати, ні відняти.
"То був не просто страшний сон".
Він підскочив так, наче слова почулися біля вуха, а не в голові. Та той голос зовсім не скидався на голос його думок — він був холодним, чужим… та водночас і гіпнотичним, йому хотілося вірити.
Том повільно звівся на ноги, налапав склянку води на столику коло ліжка, осушив її. Тремтячою рукою він пригладив волосся. Годинник на столику показував десять по третій.
"Лягай спати. Дочекайся світанку".
Та знову прозвучав сторонній голос:
— Але ж уранці з'являться люди, багато людей. Крім того, цього разу ти зможеш взяти гору над ними там, унизу. Цього разу ти можеш прийти першим.
"Унизу?" — і він згадав свій сон — воду, скрапливу темряву.
Раптом йому здалося, що світло стало яскравішим. Том повернув голову; він не хотів цього робити, та не міг зупинитися. З його губ зірвався стогін. До бильця ліжка була прив'язана повітряна кулька. Бона плавала в повітрі на кінці нитки десь три фути завдовжки. Сповнена примарного білого світла, кулька сяяла: вона скидалася на блукаючі вогники, які іноді бачили на болотах — вони плавали між дерев, обважнілих від сірих плям іспанського моху. На ніжній, випнутій оболонці кульки була намальована стрілочка, що пістрявіла криваво-червоним кольором.
Вона вказувала на двері, що вели в коридор.
— Байдуже, хто я, — промовив голос м'яким, заспокійливим тоном, і нарешті Том зрозумів, що він чувся не в його голові, і навіть не біля вуха — голос линув із кульки, з серцевини того дивного, любого білого світла. — Та що справді важливо, Томе, — це те, що я подбаю, аби все обернулося на твою користь. Я хочу побачити, як її відлупцюють, як їх усіх відлупцюють. Надто часто вони ставали мені на заваді… та тепер уже запізно. Тож слухай сюди, Томе. Слухай мене дуже уважно. Нумо, усі разом… слідкуйте за стрибучим м'ячиком…[758]
Том слухав. Голос із кульки пояснював.
Він усе прояснив.
Коли голос завершив свою промову, кулька луснула, спалахнувши наостанок, і Том почав одягатися.
2
ОДРА
Одрі також наснилося жахіття.
Вона рвучко прокинулася й прямо сіла на ліжку, схвильовано відсапуючись — ковдра зіжмакана навколо талії, маленькі груди швидко здіймаються й опадають.
Її сон, як і в Тома, був заплутаним та хворобливим. У неї було відчуття, як і в Тома, що вона стала кимось іншим — точніше, їй здавалося, наче її свідомість перенеслася (або частково занурилася) до іншого тіла, іншої голови. Вона перебувала в темному місці разом з іншими людьми, і на неї давила гнітюча небезпека — вони умисно рухалися до тієї небезпеки, і їй хотілося закричати, аби вони спинилися, хотілося пояснити, що відбувалося… Але здавалося, що особа, з якою вона злилася, усе розуміла й гадала, що так необхідно.
Також вона вчувала, що за ними женуться, що переслідувачі їх помалу наздоганяють.
Білл також був у тому сні, і, певне, його розповідь про те, як він забув своє дитинство, не полишала її, бо уві сні Білл перетворився на хлопчика десяти-дванадцяти років — він досі мав усе своє волосся! Вона тримала його за руку, і з'явилося непевне усвідомлення того, що вона кохала його і що її готовність іти далі базувалася на міцній, як камінь, вірі в те, що Білл захистить їх, що Білл, Великий Білл, проведе їх крізь це страхіття й виведе назовні, на сонячне світло.
Проте водночас вона була до нестями налякана.
Вони підійшли до розвилки кількох тунелів, і Білл зупинився, переводячи погляд з одного проходу на інший, коли почувся голос одного з них — голос хлопчика із загіпсованою рукою, що сяяла в темряві примарно-білим світлом:
— Туди, Білле. Нижче.
— Т-т-ти в-в-впевнений?
— Так.
Тож вони пішли в той бік, і там були дверцята, мацюпуні дерев'яні дверцята, не більш як три фути заввишки — такі двері можна було побачити у книжці з казками, і на них був знак. Вона не запам'ятала, що то була за позначка… схожа на емблему чи руну. Та цей символ сфокусував увесь її жах, і Одра висмикнула себе з того, іншого тіла, тіла маленької дівчинки, ким