— Якби можна було якимсь чином утекти з міста… — промимрив Річі, а тоді здригнувся від заперечливого крику грому, що заревів у небі.
Поривом вітру принесло перші краплі дощу, та невдовзі поллє по-справжньому, затьмаривши світ водяними потоками. Зник тьмяний спокій, наче його й не було зовсім.
— Ми були б у безпеці, якби забралися з цього довбаного міста, — закінчив Річі свою думку.
— Біп-бі… — почала казати Беверлі, коли з густих кущів вилетів камінь і вдарив Майка у скроню.
Він заточився назад, кров потекла з його чорного волосся-шапки, і він би впав, та Білл підхопив друга.
— Я покажу вам, як жбурлятися камінцями! — долинув до них глузливий голос Генрі.
Білл бачив, як його товариші озиралися навкруги з виряченими очима — вони були готові дременути врізнобіч. Якби вони накивали п'ятами, все було б скінчено.
— Б-б-бене! — викрикнув він.
Бен подивився на нього.
— Білле, треба тікати. Вони…
З кущів вилетіло ще два камінці. Один влучив Стенові в стегно. Він закричав — більше від подиву, ніж від болю. Беверлі відскочила вбік, і другий снаряд пролетів повз неї. Камінь вдарився об землю й закотився до хатки-клубу.
— П-п-пам'ятаете, к-коли ми вперше сп-п-пустилися сюди?! — загорлав Білл, перекрикуючи грім. — Пам'ятаєте д-день, к-к-коли почалися ка-ка-канікули?
— Білле!.. — гукнув Річі.
Та Білл підняв руку, аби він замовк, і не зводив очей з Бена, пронизуючи його поглядом.
— Звісно, — сказав Бен, жалюгідно намагаючись дивитися одночасно на усі боки.
Кущі гойдалися в навіженому танку, їхнє віття перекочувалося, наче хвилі.
— Ка-ка-каналізація, — мовив Білл. — Н-н-насосна с-станція. Ось к-к-куди н-нам тр-тр-треба. Відведи нас туди!
— Але ж…
— Ві-ві-відведи нас т-туди!
З кущів вдарила кам'яна канонада, і на хвильку Білл побачив обличчя Віктора Кріса — налякане, зачмелене, завзяте й жадібне водночас. А тоді йому в щоку влучив камінь, і тепер уже була Майкова черга ловити його. На якусь секунду в його очах потемніло. Щока заніміла. Чуття повернулося болючою пульсацією; обличчям потекла кров. Білл витер щоку, скривившись, коли пальці торкнулися болючого набряку, поглянув на кров, витер її об джинси. Його волосся тріпотіло на свіжому вітрі.
— Я навчу тебе жбурлятися камінцями, заїкувата дірка-в-гузні! — загорлав, регочучи, Генрі.
— В-в-веди! — крикнув Білл.
Тепер йому стало зрозуміло, чому він послав Едді по Бена: їм потрібно було йти до насосної станції, до тієї самої насосної, і тільки Бен міг пізнати її серед інших станцій, що були розкидані по березі Кендаскіґ на різній відстані одна від одної.
— Вх-вх-вхід! В-в-він там! В-в-вхід до Його ба-ба-барлога!
— Білле, ти не можеш знати напевне! — заперечила Беверлі.
— Знаю! — гримнув він на неї і на всіх разом.
Бен постояв кілька секунд, нервово облизав губи, дивлячись на Білла. А тоді чкурнув через галявину, прямуючи до річки. Небо розпанахала сліпуча, біло-бузкова блискавиця, а за нею так гримнуло, що Білл похитнувся. Повз його ніс просвистів камінь завбільшки з кулак і вдарив Бена по сідниці. Той зойкнув, і його рука припала до болючого місця.
— Є-є-є, товстосракий! — заверещав Генрі тим самим голосом, у якому змішалися крик і регіт.
Зашелестіли, затріщали кущі, і з них вийшов Баверз. Майже одночасно дощ перестав забавлятися і ринула злива. Вода потекла по волоссю Баверза, підстриженого йоржиком, заструменіла по його бровах і щоках. Вишкір Баверза світив усіма його зубами.
— Навчу вас, як кидатися ка…
Майк знайшов шматок дошки — залишки після будівництва даху для хатки-клубу — і пожбурив його. Дошка зробила подвійне сальто й стукнула Генрі по лобі. Баверз зойкнув, схопився рукою за лоба, наче йому в голові сяйнула чудова думка, і гепнувся на дулу.
— П-п-побігли! — загорлав Білл. — З-за Б-б-беном!
З-за кущів почулося тупотіння й тріск, і щойно решта Невдах побігли за Беном Ґенксомом, із заростей вигулькнули Ригайло з Віктором, Генрі звівся на ноги, і вони кинулися навздогін.
Уже потім, коли йому пригадався той день, Бен пам'ятав лише окремі уривки з їхнього бігу крізь підлісок. Він згадав, як гілля, обважніле від мокрого листя, ляскало його по обличчю, поливаючи холодною росою; як безперервно били блискавки з громом; як Генрі волав до них, щоб вони повернулися, і як його крик змішався з шумом Кендаскіґ, коли вони наблизилися до річки. Кожного разу, як він сповільнювався, Білл плескав його по спині, підганяючи.
"А що, як не знайду? Що, як не знайду ту насосну?"
Гаряче дихання уривалося й вискакувало з його легень, він чув у роті його кривавий, металевий присмак. Кольки хапали в боці. Там, куди влучив камінь, нили сідниці. Беверлі сказала, що Генрі та його посіпаки хотіли їх убити, а тепер Бен вірив їй — так, вірив.
Він так раптово вискочив на берег Кендаскіґ, що мало не полетів у річку. Бен втримав рівновагу, а тоді ґрунт, підмитий весняним повноводдям, обвалився, і Бен усе одно впав, ковзнувши вниз мало не до самої річки. Сорочка задерлася на спині, шкіра посунула глинистою багнюкою.
Білл нагнувся до нього й ривком поставив на ноги.
Інші Невдахи одне за одним повискакували з кущів, що нависали над берегом. Останніми були Річі з Едді: Річі підтримував друга за пояс, його забризкані окуляри небезпечно висіли на кінчику носа.
— Д-д-де?! — крикнув Білл.
Бен зиркнув туди-сюди, ні на хвильку не забуваючи, що часу в них немає. Здавалося, рівень води в річці вже почав підійматися, а чорне захмарене небо надавало її стрімким потокам сірого, як шифер, кольору. Береги були майже всуціль зарослими кущами та покрученими деревами, які тепер витанцьовували під мелодію вітру. Бен чув, як важко сопе Едді.
— К-к-куди?!
— Я не з…
А тоді він побачив похилене дерево та печеру під ним. Там він ховався того дня, коли розпустили школу. Він тоді задрімав, а коли прокинувся, почув, як неподалік гралися Білл та Едді. А потім здоровані прийшли… побачили… перемогли. "Па-па, хлоп'ята, це дійсно була цяцькова гребля, повірте мені".
— Там! — гукнув він. — Туди!
Знову спалахнула блискавка, і цього разу Бен почув її дзижчання, схоже на гудіння перевантаженого трансформатора від залізничної дороги марки "Лайонел".[757] Громовиця вдарила в дерево, і блакитно-білий електричний вибух розірвав його коріння на друзки й зубочистки, які чудово підійшли б за розміром якомусь казковому велетню. Дерево впало до річки з жахливим тріском, бризнувши тирсою. Від переляку Бен хапнув ротом повітря й відчув щось гаряче, дике й гниле. Дерев'яним стовбуром пробіглася куляста блискавка, сяйнула яскравіше й згасла. Ревнув грім — не над Невдахами, а навколо них, ніби вони стояли в самому його епіцентрі. Дощ ринув як із відра.