— Ось тому Воно й користується водостоками та каналізацією, — додав Річі. — Певне, для Нього то звичайні шляхи. Як наші шосе.
— Ви бачили, як Воно виглядає? — зненацька спитав Стен Юріс дещо хрипким голосом.
Вони похитали головами.
— А ми можемо Його здолати? — спитав Едді. — Можемо здолати таку потвору?
Ніхто йому не відповів.
Розділ 16
Едді та його кепський перелом
1
Під кінець оповіді Річі всі вони сидять та кивають. Едді також хитає головою разом з усіма, пригадує разом з усіма, аж коли раптом його рукою прокочується біль. Прокочується? Ні. Він її шматує — відчуття таке, наче хтось вирішив загострити іржаву пилу об його кістку. Едді кривиться й лізе в кишеню спортивної куртки, намацує потрібну пляшечку й дістає "Екседрин". Він кладе дві пігулки до рота й запиває їх ковтком джину з чорносливовим соком. Рука не давала йому спокою весь день. Спершу він відмахувався від болю, гадаючи, що то бурсит, який іноді проявлявся у нього, коли надворі стояла вогка погода. Та приблизно посеред розповіді Річі клацнула, ставши на місце, нова згадка, і він зрозумів, звідки взявся цей біль. "Ми вже не просто гуляємо Стежкою Пам'яті, — думає він, — а чимдалі, тим більше вона схожа на Лонг-Айлендську магістраль".
П'ять років тому під час планового огляду (Едді проходив його раз на шість тижнів) лікар поставив його перед таким фактом: "Еде, тут у тебе старий перелом… Падав з дерева в дитинстві?"
— Типу того, — просто погодився Едді.
Він не став розказувати доктору Роббінсу, що його мати замертво гепнулася б від геморагічного інсульту, якби почула або побачила, що Едді лазить по деревах. Та насправді він не пам'ятав, як саме зламав руку. Це здавалося несуттєвим (Едді думав про це зараз, і брак зацікавленості сам по собі видався йому дуже дивним — урешті-решт, він з тих людей, які непокояться, коли чхнуть або ж коли помітять, що кал став на півтону світлішим).
Та це був пише давній перелом, прикрий дріб'язок — щось, що трапилося бозна-коли, у дитинстві, яке він не пам'ятав і пригадувати геть не бажав. Трохи боліло, коли він багато їздив у дощові дні. Кілька таблеток аспірину — і порядок. Нічого такого.
Та наразі прикрий дріб'язок геть розперезався, перетворившись на божевільного, який точить стару пилку та видобуває з його кісток нестерпну музику, і Едді пригадує, як воно було в лікарні перші три-чотири дні. Особливо вночі. Лежиш у ліжку, заливаєшся потом від літньої спеки, чекаєш, поки медсестра принесе пігулку, відчуваєш, як сльози тихо струменять щоками та збираються у вушних раковинах, і думаєш: "Там точно якийсь шизик пилку гострить".
"Якщо це така Стежка Пам'яті, — думає Едді, — я б радо проміняв її на хорошу промивку голови, на одну потужну ментальну клізму".
Не здогадуючись про те, що він зараз щось скаже, Едді говорить таке:
— Руку мені зламав Генрі Баверз. Пам'ятаєте?
— Саме напередодні зникнення Патріка Гокстеттера, — киває Майк. — Дати не пригадую.
— Я пригадую. То було двадцяте липня, — відрубує Едді. — Малого Гокстеттера оголосили в розшук… коли?., двадцять третього?
— Двадцять другого, — каже Беверлі Роган, хоча й не розповідає їм, чому вона так певна. Бев запам'ятала дату тому, що вона бачила, як Воно схопило Гокстеттера. Не розказує й про те, у що вірила тоді й вірить зараз: Патрік Гокстеттер був божевільним. Можливо, навіть скаженішим од Генрі Баверза. Вона про все розповість, проте настала черга Едді. Вона говоритиме після нього, а тоді, певне, Бен перекаже кульмінацію липневих подій… і про срібну кулю, яку вони так і не наважилися зробити. Якщо в жахіть коли-небудь і був розклад, то це він, думається Беверлі, однак шалене збудження не відступає. Коли вона востаннє почувалася такою юною? Вона ледве на місці втримується.
— Двадцяте липня, — замислено промовляє Едді, перекочуючи столом респіратор — від однієї руки до другої. — Це три-чотири дні після випадку з курильнею. Решту літа я ходив у гіпсі, пам'ятаєте?
Річі ляскає по лобі рукою, і всі вони пригадують цей жест. Із сумішшю тривоги й зачудування Білл думає, що на мить Річі видався йому копією Бобра Клівера.[665]
— Авжеж, точно! Коли ми ходили до дому на Нейболт-стрит, ти вже був у гіпсовій пов'язці, хіба ні? І пізніше… у темряві… — на цих словах він лише спантеличено хитає головою.
— Що таке, Р-річі? — питає Білл.
— Цей шматок згадати поки що не можу, — зізнається той. — А ти?
Білл повільно хитає головою.
— Того дня Гокстттер був із ними, — каже Едді. — Тоді я востаннє бачив його живим. Мабуть, він став заміною Пітеру Ґордону. Певне, Баверз не хотів з ним більше знатися, адже він злиняв, коли почався камінний бій.
— Вони всі померли, так? — стиха питає Беверлі. — Після того як загинув Джиммі Каллам, вмирали лише друзяки Генрі Баверза. Точніше, його колишні друзі.
— Загинули всі, крім Баверза, — погоджується Майк, зиркаючи на кульки, припнуті до диктофону. — А він заразу "Джуніпер Гілл". Це приватна божевільня в Августі.
— Т-т-то що ти хотів розказати п-про випадок зі зламаною рукою, Е-е-едді? — цікавиться Білл.
— Твоє затинання дедалі гіршає, Великий Білле, — серйозно каже Едді й одним ковтком добиває рештки у своїй склянці.
— Не зважай на це, — відмахується Білл. — Р-розповідай.
— Так, розкажи, — відлунює Беверлі та обережно кладе йому руку на передпліччя. Знову спалахує біль.
— Гаразд, — каже Едді. Він наливає собі нову порцію випивки, роздивляється рідину, а тоді додає: — За кілька днів після того, як мене відпустили з лікарні додому, ви завітали до мене й показали ті срібні кульки. Пригадуєш, Білле?
Той киває. Едді переводить погляд на Беверлі.
— Білл питав у тебе, чи зможеш ти ними стріляти, якщо до того дійде… бо ти мала найгостріші очі. Здається, ти сказала, що не зможеш… боятимешся надто сильно. І ти ще щось казала, та не можу згадати. Воно ось так, — Едді вистромлює язика і щипає його за кінчик — так, наче до нього щось прилипло. Річі з Беном шкіряться. — Розказувала щось про Гокстеттера?
— Так, — мовить Беверлі. — Розкажу після тебе. Продовжуй.
— Після вас, після того, як ви пішли, повернулася мати, і ми сильно погиркались. Вона не хотіла, щоб я тусувався бодай з кимось із вас. І вона могла змусити мене погодитися — вона вміла… ну, обробляти людей…