З телевізора у вітрині гиготіла й кричала "Зграя Брейді". З радіоприймача десь углибині крамниці з ними конкурував голос якогось диджея, котрий називав себе "вашим друзякою Боббі Расселом" і обіцяв новий альбом Принца[589] тому слухачеві, який зателефонує і назве ім'я актора, що грав Воллі в "Полиште це Боброві"[590]. Білл знав — його зіграв хлопець на ім'я Тоні Доу, — але йому не потрібен був новий альбом Принца. Радіоприймач сидів на високій полиці посеред низки якихось портретів дев'ятнадцятого століття. Під нею сидів хазяїн, чоловік, мабуть, років сорока, у дизайнерських джинсах і сітчастій майці. Волосся він мав гладенько зачесане назад і був худим ледь не до межі виснаження. Ноги його були задрані на завалений гросбухами стіл, на якому домінував поцяцькований візерунками старовинний касовий апарат. Він читав якийсь роман у м'якій обкладинці, якого, на думку Білла, ніколи не було номіновано на Пулітцерівську премію[591]. Називався він "Жеребці з будмайданчика". Перед столом на підлозі стояв перукарський стовпчик, його смужка загвинчувалася вгору, вгору, у безкінечність. Його обшарпаний шнур вився по підлозі до розетки в плінтусі, наче якась втомлена змія. Табличка перед ним сповіщала: "ВИМЕРАЮЩА ПОРОДА $250".
Коли над дверима дзеленькнув дзвіночок, чоловік заклав сторінку сірниковою картонкою і підвів очі:
— Вам допомогти?
— Так, — сказав Білл і відкрив рота, щоб спитати про велосипед у вітрині. Але перш ніж він устиг заговорити, його розум заповнили якісь нав'язливі слова, єдине речення, що прогнало геть усі інші думки:
"Стовпи пхає та штовхає — привидів бачить, усіх запевняє".
"Що, заради Бога"
("штовхає")
— Шукаєте щось конкретне? — запитав хазяїн ввічливим тоном, але уважно придивляючись до Білла.
"Він дивиться на мене так, — подумав, попри свою збентеженість, Білл зачудовано — ніби припускає, що я курнув тієї штуки, від якої отримують кайф джазові музики".
— Так, м-м-мене ц-ц-цікавить…
("стовпи пхає")
…ц-ц-цей ст-т-т…
— Цей перукарський стовпчик, ви маєте на увазі?
Очі хазяїна зараз демонстрували дещо таке, що Білл навіть у своєму теперішньому розгубленому стані добре пам'ятав і ненавидів з дитинства: нетерпіння чоловіка або жінки, яким доводиться вислуховувати заїку, прагнення швидко втрутитися й закінчити думку і таким чином заткнути бідолашного паршивця.
"Але я не заїкаюся! Я поборов це! Я НІХЕРА НЕ ЗАЇКАЮСЯ! Я…"
("усіх запевняє")
Ці слова так ясно звучали в його голові, що здавалося, наче хтось інший їх там вимовляє, що він зараз наче той одержимий демонами чоловік у біблійні часи — чоловік, в якого вверглася якась сутність Ззовні. Та проте голос він упізнав і розумів, що це його власний голос. Він відчув, як йому на обличчі тепло виступає піт.
— Я міг би зробити вам
("привидів бачить")
пропозицію щодо цього стовпчика, — проказував далі хазяїн. — Правду вам сказати, я не можу його штовхнути за двістіпсят. Я віддам його вам за стосімсятп'ять, як ви на це? Це єдина реально антикварна річ у моєму закладі.
("стовп")
— ЩОГЛА! — майже криком промовив Білл, і хазяїн злегка зіщулився. — Не ця щогла мене цікавить.
— З вами все гаразд, містере? — перепитав хазяїн. Дбайливий тон зраджувала жорстка сторожкість у його очах, і Білл побачив, що рука крамаря полишила стіл. Білл зрозумів через спалах радше не інтуїції, а логічного висновку, що нижче його власного поля зору стирчить відкрита шухляда й хазяїн майже напевне поклав свою руку туди, на якоїсь моделі пістолет.
Імовірно, він стривожився через можливе пограбування, більш ймовірно — просто стривожився. Він, урешті-решт, явний гей, а це те місто, де місцеві молодики влаштували смертельну купіль Ейдріену Меллону.
"Стовпи пхає та штовхає — привидів бачить, усіх запевняє".
Це відганяло всі думки; це було, як божевілля. Звідки це взялося?
("штовхає")
Повторюючись знову й знову.
З раптовим титанічним зусиллям Білл накинувся на цю чужу фразу. Зробив він це, присилувавши свій мозок перекладати її французькою. Таким способом він побивав своє заїкання підлітком. У той час, як слова маршували полем його думок, він їх змінював… і зненацька відчув, що лещата заїкуватості послабшали.
Він усвідомив, що йому щось каже хазяїн крамниці.
— П-п-перепрошую?
— Я кажу, якщо ви збираєтеся затіпатися в корчах, зробіть це на вулиці. Мені тут такого лайна не треба.
Білл зробив глибокий вдих.
— Давайте почнемо с-спочатку, — сказав він. — Уявіть собі, ніби я щойно лиш у-у-увійшов.
— Окей, — доволі мирно погодився хазяїн. — Ви щойно лиш увійшли. І що далі?
— Т-той велосипед у вітрині, — сказав Білл. — Скільки ви хочете за той велик?
— Забирайте за двадцять баксів, — голос у нього тепер звучав розслабленіше, але рука все ще не показувалася назад. — Здається мені, свого часу це був "швінн", а тепер воно якийсь байстрюк, — він зміряв Білла очима. — Великий велосипед. Ви й самі могли б ним їздити.
Думаючи про зелений скейтборд того хлопця, Білл відповів:
— Гадаю, мої велосипедні поїздки вже в м-минулому.
Хазяїн знизав плечима. Нарешті знову показалася його ліва рука.
— Маєте сина?
— Т-так.
— Скільки йому?
— О-о-одинадцять.
— Величенький велик для одинадцятирічного.
— Ви приймете дорожній чек?
— Якщо його номінал не вище десяти баксів за ціну покупки.
— Я зможу дати вам двадцятидоларовий. Не проти, якщо я зателефоную?
— Ні, якщо це місцевий дзвінок.
— Місцевий.
— Зробіть собі ласку.
Білл подзвонив до Деррійської публічної бібліотеки. Майк був там.
— Ти де, Білле? — запитав він, і тут же, без паузи: — 3 тобою все гаразд?
— Я в порядку. Ти вже бачився з кимсь із наших?
— Ні. Побачу їх сьогодні ввечері. — Коротка пауза. — Тобто я очікую на це. Що я можу зробити для тебе, Білле?
— Я зараз купую велосипед, — спокійно сказав Білл. — Я подумав, чи не міг би я закотити його до тебе додому. У тебе є гараж чи щось таке, щоб я міг його там поставити?
Тиша у відповідь.
— Майку? Ти мене…
— Я тут, — відповів Майк. — Це Сілвер?
Білл поглянув на хазяїна, той знову читав свою книжку… чи, може, просто дивився в неї, сам уважно прислухаючись.
— Так, — підтвердив він.
— Де ти?
— Заклад називається "Уживана Троянда, Уживаний Одяг".