Підходячи до лави, на якій вона сиділа та їла морозиво, Річі підперезав поясом невидимий плащ, насунув собі на очі невидимого м'якого капелюха й уявив себе Гамфрі Богартом[378]. Додавши правильний Голос, він і став Гамфрі Богартом — принаймні для самого себе. Інші почули б його, як того самого Річі Тозіера, хіба що з легким нежитем.
— Привіт, мивочко, — промовив він, підпливаючи до лави, де вона сиділа, споглядаючи дорогу з машинами. — Нема шеншу ч'кати тут автобуса. Націшьти відрізали нам шлях до відступу. Останній літак відлітає опівнішь. Ти сядеш на нього. Ти потрібна своєму чоловіку, мивочко. Мені теж… але я якось перебудуть.
— Привіт, Річі, — промовила Бев, а коли обернулась до нього, він побачив на її правій щоці пурпурно-чорний синець, наче тінь воронячого крила. Його знову приголомшило те, яка вона гарна… і тільки зараз йому раптом дійшло, що вона мусить стати справжньою красунею. До цього моменту йому зовсім ніколи не спадало на думку, що красуні можуть існувати не тільки в кіно та що він сам може знатися з такою. Імовірно, саме той синець дозволив йому розгледіти можливість її вроди — суттєвий контраст, окремий недолік, який спершу привернув увагу до себе, а потім якимсь чином визначив решту: ці сіро-блакитні очі, природно червоні губи, бездоганна, вершкового кольору дитяча шкіра. І крихітні бризки веснянок на носі.
— Побачив щось зелене? — спитала вона, зухвало смикнувши головою.
— Тебе, мивочко, — сказав Річі. — Ти става зеленою, як лімбувзький сир. Але коли ми вибевемося з цієї Кашабланки[379], тебе лікуватимуть найкващі лікарі, яких лишень можна купити за гроші. Ми зробимо тебе білою знову. Пвисягаюся на сьому ім'ям моєї матері.
— Ну, ти й йолоп, Річі. Це зовсім не схоже на Гамфрі Богарта.
Але, кажучи це, вона трішки всміхнулася.
Річі сів поряд з нею:
— Підеш у кіно?
— У мене зовсім нема грошей, — сказала вона. — Можна мені подивитися твоє "йо-йо"?
Він подав їй іграшку:
— Тре' здати його назад, — сказав він. — Воно мусило б "засинати", але ж ні. Мене намахали.
Вона просунула палець крізь петельку на мотузці, і Річі підштовхнув свої окуляри вгору на переніссі, аби бачити, чи не збирається Бев показати щось краще. Вона повернула руку долонею до неба, дунканівське "йо-йо"[380] зручно спочивало в утвореній її жменькою долоні плоті. Вказівним пальцем вона скотила "йо-йо" з долоні. Скотившись до кінця своєї мотузки, воно "заснуло". Бев смикнула пальцями в жесті "ходи-но сюди", "йо-йо" слухняно "прокинулося" і видерлося по своїй мотузці знову їй на долоню.
— Здуріти можна, треба ж таке, — промовив Річі.
— Це дитинячий трюк, — сказала Бев. — Глянь на оце.
Вона знову цюкнула "йо-йо", дозволила йому на хвильку "заснути", потім серією хитрих посмиків "поводила собачку"[381] і повернула по мотузці його знов собі на долоню.
— Ох, припини це, — сказав Річі. — Ненавиджу, коли викозирюються.
— Або як щодо цього? — спитала Бев, ніжно усміхаючись.
Вона примусила "йо-йо" стрибати вперед-назад, від чого ця дерев'яна, червона дунканівська іграшка зробилася схожою на той "Бо-Ло скок"[382], якого колись мав Річі. Закінчила вона двома "навколосвітніми подорожами"[383] (ледь не вдаривши якусь стареньку леді, котра чимчикувала повз них і зиркнула в їхній бік). "Йо-йо" врешті опинилося в жменьці Бев, з мотузкою, акуратно накрученою на шпиндель. Вона вручила іграшку Річі та знову сіла на лаву. Річі сів поруч неї, з відвислою в абсолютно щирому захваті щелепою. Бев подивилась на нього й захихотіла.
— Стули рота, мух наковтаєшся.
Річі гучно затріснув рота.
— Між іншим, остання частина, то просто пощастило. Я вперше в житті зробила дві поспіль "навколосвітні подорожі" без кізяків.
Повз них уже проходили діти, прямуючи до кінотеатру. Ішов Пітер Гордон з Маршею Федден. Вони нібито "зустрічалися", але Річі здогадувався — це лише тому, що вони живуть по сусідству на Західному Бродвеї і обоє такі гівнюки, що потребують підтримки й уваги одне одного. Пітер Гордон уже встиг виростити добрячий урожай вугрів, хоча йому було лише дванадцять. Інколи він вештався разом із Баверзом, Крісом і Хаґґінсом, але був недостатньо хоробрим, щоб утнути щось самому.
Він глянув на Річі й Бев, які сиділи разом на лавці, і заволав:
— Річі й Беверлі сиділи на дереві! Еники-беники-їли-вареники! Спершу любов, а потім весілля…
— …А ось і Річі з малям! — закінчила Марша й крякливо засміялась.
— Сядь на це, сердего, — мовила Бев і виставила їм палець.
Марша відвела вбік очі, з відразою, немов не могла повірити, що хтось може бути таким вульгарним. Гордон облип її рукою і кинув Річі через плече:
— Можливо, я з тобою побачуся пізніше, чотириокий.
— Можливо, ти побачишся з корсетом своєї матері, — відповів Річі хвацько (хоча трохи й без сенсу).
Беверлі повалилася від реготу. На мить вона прихилилася на плече Річі, і Річі якраз вистачило часу, щоб усвідомити її доторк, і відчуття її легко прийнятної ваги було аж ніяк не неприємним. Потім вона знов сіла прямо.
— Що за пара задротів, — сказала вона.
— Йо, я думаю, Марша Федден пісяє трояндовою водичкою, — сказав Річі, і Беверлі знову вхопили хихички.
— "Шанеллю номер п'ять", — промовила Беверлі, голос прозвучав приглушено, бо вона затулила долонями собі рота.
— Ще б пак, — підтвердив Річі, хоча не мав ані найменшого поняття, що воно таке — "Шанель номер п'ять". — Бев?
— Що?
— Ти можеш мені показати, як робити, щоб воно "спало"?
— Гадаю, так. Але я ніколи не пробувала щось комусь показувати.
— А як ти сама навчилася? Хто тобі показав?
Вона кинула на нього ображений погляд:
— Ніхто мені не показував. Просто мені самій дійшло. Як і вертіти жезл. Я роблю це класно…
— У родині в тебе не без марнославства, — підкотив очі Річі.
— Ну, я насправді роблю це класно. Але я не брала уроків чи щось такого.
— Ти дійсно вмієш його вертіти?
— Авжеж.
— Може, станеш чірлідеркою в молодшій середній, еге?
Вона посміхнулась. То була така посмішка, якої Річі ніколи раніше не бачив. Мудра, цинічна й печальна водночас. Він відсахнувся трішки від непізнанного могуття цієї посмішки, як був відсахнувся від фотографії середмістя в альбомі Джорджі, коли та почала рухатися.