— Були добрі, поки їм гроші давала. Усе їм віддала, що придбала на службі. А тепер немає, і знову мене у шию гонять,— скаржилася вона на родичів. Так переповідаючи, посиділа вона до вечора у знайомих, а вечором, згадавши, що має зустрінутися з тим, через кого батогом дістала, хутко попрощалася і пішла.
За чаєм її знайомі розмовляли про неї. Розмова котилася тихо і спокійно: почали згадувати про її службу у городі Ш., почали домірковуватися про її грубі заробітки. Пригадуючи усі чутки про неї, дійшли нарешті до тої гадки, що легкою роботою вона тільки і могла заробити стільки, скільки заробила. Ті гарні шовкові спіднички, ті персні і золотий годинник,— не могла вона собі інакше справити, як тільки так.
Тихо і спокійно дивився літній вечір крізь вікно; світло від лампи грало лагідно на посуді, на мідному самоварі; метелики стукалися об шиби, пориваючись до світла; простори за вікном синіли: через контраст жовтого світла лампи,— і не хотілося вірити, що на світі є зло, що може бути погано.
Страшенний жаль обхопив її невеличку істоту. Той жаль виповнив її груди, що так нерівно дихали; він ухопив її за горло і давив спазмами сліз; він заслоняв туманом її очі. Речі свої вона якось механічно лишила у каюті другої класи, а сама — також несвідомо для себе — опинилася на горішнім чердаці пароплава, який мав незабаром вирушити в дорогу, їй чудним здавалося, що навколо неї рухаються і балакають люди. Правда, усі люди для неї були також чудні: вони наче почаділи, вони так хитаються, а дивує її тільки те, чому вони й досі не попадали на підлогу, щоб змовкнути і заснути... мертвим сном. Вона уже не може більше рухатися: ноги їй відмовляють і сили, енергії в тілі немає. Вона сідає на лавку і байдужно вглядається у місце, що темною плямою лежить на золоті вечірнього неба. Фантастичними стали садки — там, де перед хвилею сховалося сонце,— вони губилися у гарячім пилу його сяйва і злегка тремтіли. Здавалося, що небо у тім місці цілувалося з ними першим поцілунком... А навколо все стихло. Наче цікаві сусіди — умовкли навкруги садки і будинки; перші темні, а другі сірі від тих поговорів, які вони пустять уночі про той поцілунок проміж собою. Доволі поглянути, як вони стоять нерухомо, доволі побачити ті хатки, що причаїлися між деревами, що скрадаються з правого і з лівого боку, і ясна стане картина поговору. Небо зробиться темне і синє, зорі — мов квіти — засіють його поля безмежні... Почнуть тоді шелестіти дерева про поцілунок, а доми будуть слухати і сміятися жовтими вогниками своїх вікон. Гудок запищав пронизливим, тоненьким голосом раз, другий. Вона аж підскочила від жаху. А потім пішла далі на другу лавку і знову сіла байдужна до всього. Тепер вона була обернена плечима до міста і перед її зором розкинулися луги, рясно заставлені копицями сьогорічного сіна. Понад берегом і далі купками росли верболози, а на круговиді синьою смугою у млі вечірній спочивав ліс. Небо тут було широке і спокійне; синє, залите злегка рожевим тоном від заходу, здавалось, дрімало. А річка... куди тільки глянеш, лежить спокійна і блищить, мов живе срібло, а місцями — мов вичищений землею леміш. Вогкістю і прохолодою дихає вода. Так недавно усе було для неї цікаве — музика у міському городі, гуляння на човні по річці... А тепер... Далеким сном усе здається, далеким сном, що зруйнував день своєю байдужною до всього рукою. На одну коротку мить приснилося їй щастя, приснилося і згасло, як гасне іскорка у нічній тьмі. Все відразу втратило для неї свій принадний колір. Вона так любила золоту осінь, ті теплі дні без вітру, той спокій
золотого дня. Чи тому, що вона була зайнята тепер собою, чи справді воно так і є на сім світі, що усі чужі, не знайомі. А жшки!.. Який то поганий і злий народ. Хто перший ткнув на неї пальцем? — Жінка. Хто вголос кидав їй слова урази? — Жінка. Вона, як той пес загнаний, мусила під парканами у пізній вечір вертатися додому. Але часто й се не пособляло, бо десь біля воріт чекала її — жінка. Як часто верталася вона додому, швидко роздягалася, щоб не слухати докорів батька та матері, і плакала до подушки; плакала довго і гірко, поки утома і сон не перепиняли тих сліз. Наставав знову ранок. І будив її той ранок знову докорами. Як часто вона чула від родичів, що їм тяжко на гроші і що вони не можуть її більше кормити, одягати. А минулий рік, а те літо! Мати насипала борщ у миску, а батько сидів біля столу похмурий і злий. Ціле лице його було мокре від поту і червоне, а руки на столі спочивали темні, як хліб. Сорочка на ньому була навіть місцями мокра, а камізельку він давно уже скинув. Мати поставила на столі миску і сіла. І вона тоді тільки спитала її, тільки спитала... де її тарілка. Батька наче що укусило: почав докоряти, вимовляти. Усе тут згадалося. Коли вона спитала родичів, де' ж вона буде служити, то почула відповідь — хоч вночі на вулиці. І тоді вона твердо постановила їхати до города Ш., а там — що буде. За пару днів вона справді вибралася у дорогу. Батько сам завіз її речі на пароплав, і вона поїхала. Гудок — перший, другий, третій — перервав думки, проколов її ціле тіло аж до п'ят. Зашипів, здригнувся пароплав і почав оддалятися від пристані. Гуртки людей стояли біля побічниць, скидали картузи, щось кричали або голосно сміялися. Довго обертався пароплав на вузькім просторі річки, аж поки став за водою.
Засвітили світло. Де-не-де заблищали по річці жовті вогники, котрі показували дорогу або мілке місце. З комина потягнув чорний дим, а "хвилями вилітали — мов золоті нитки — іскри. Стало зовсім холодно. Вересень поробив ночі і вечори холодними і небо — те синє літнє небо удень — він заволік ледве помітним сірим тоном. Вона дивилася просто вперед. Назустріч зору сунулись береги, сунулись темні маси дерев і десь зникали. Шуміла вода під колесами, і той одноманітний шум зникав десь далеко-далеко, б'ючись об береги дрібненькими хвилями. їй зробилось холодно, і вона більше по звичці — встала і пішла в каюту. За нею полинули і її думки. Вона в "дамській" скинула верхню кофточку, скинула капелюха, поклала під голову звинену ковдру і лягла лицем до стінки. Очі заплющила. Червоне світло постало в її уяві. Те світло спочатку було тільки світлом, а потім не ясно, як пісня, що чути здалека, як крик одинокої людини серед лісу,— почала творитися ціла картина. Вітальня молодого адвоката. На столі горить лампа, накрита червоним паперовим абажуром; перед столом канапа, а на канапі — вона. По цілій кімнаті розлилося червоне, прикро червоне світло. Он воно так гостро відбилося на шкалі портретної групи, он побігло вогнистою змійкою на рамі того ж портрета, хопи-лося ручки на дверях. Кожна річ, котра тільки вихиляла своє лице,— була запорошена тим світлом. У вітальні темно й тихо. Чути, як за вікнами хлюпає дощ, як несамовито гуде вітер; той осінній, пронизливий вітер... Вона найнялася до адвоката переписувати папери, а тепер... тепер вона не знає, хто їх переписує; тепер їй тепло, вона має гарне одіння, золотий годинник з ланцюжком, подають їй, приймають за нею,— і вона щаслива, безклопітно щаслива. Дзвінок... Чує вона, як служниця відчиняє двері, а через кілька хвилин входить до вітальні і сам адвокат. Се ще молодий чоловік, з маленькими, чорними, гостро закрученими на кінчиках усиками. Лице його біле і повне, уста — товсті і червоні. Руки він позакладав у кишені штанів, де брязкав ключиками, і, йдучи до кабінету, кинув "добрий вечір" не то канапі, не то сам до себе. "Обридла я йому, і він гнівається на мене... І чому усі люди (а їх так багато), як тільки обридне їм хто, і позбутися його через голос власного сумління їм трудно,— вони починають тоді так несподівано гніватися і мовчати? І чим більше той, хто обрид, буде м'яким, делікатним, запобігливим, тим більше він буде викликати гнів і обурення в такій душі..." Наче підносилася якась таємна заслона і змінила усю картину. Без слів і без барв дихнув на неї знайомий образ; рука обхопила її фігуру вище стану; вона чує тремтячі пальці на своїм тілі і гарячі уста, котрі цілують її щоку. Не борониться вона, не каже нічого. На бульварі темно, а буйні дерева закрили навіть вечірнє небо з зірками. І тільки електричне світло, що блищить здалека, нагадує їй місто... Хвилю вона упивалася тою картиною, а по хвилі сиділа рівно на канапі і вглядалася переляканими очима у протилежну стінку. "А потім злякався мого життя, і лист, тілько лист написав до мене!" — "Я знайшов ліпшим не бачити вас більше. Не думайте, що я вас не кохав... Я кохав вас, але те, про що я довідався і від людей, і від вас..." — "Ну?" — зупинилася вона на хвилю. "Змусило написати такого листа!" — додала вона в гадці. Пароплав цілий тремтів від руху машини, а в відчинене віконце чувся одноманітний шум води. Хвилями подихав прохолодний вітер і гойдав фіранкою на віконці. Нафтова лампа посередині каюти горіла тьмяно і, наче сонна, клала світові плями на спинах сплячих жінок, на високих стегнах. Дві жінки ще сиділи біля столу і пили гербату, а одна, у кутку лежачи, годувала немовля. їй стало душно у каюті; голова боліла, а кров на висках бухала тяжко, наче хотіла продерти шкуру і виприснути поверх. Вона достала теплу хустку, загорнулася і пішла нагору. Темно, аж чорно було надворі. Холодний вітер ударив їй в лице, порушив волосся на голові, і вона злегка здригнулася. Коли вона йшла східцями нагору, то якийсь панок пустив її наперед, і вона відчувала, як він дивився з долини на її ноги. Тепер вона сидить на лаві, а темна фігура того ж панка раз у раз просовується біля неї, і вона чує на собі його очі. Байдужа і незнайома для неї та постать, але їй несвідомо передаються його бажання, і вона щільніше кутається в хустку. "Що якби він знав моє життя? — просовується в голові.— Він би не хрдив так довго мовчки, а відразу почув би право сісти біля мене і дати волю своїм рукам і поганому язику". Щось наче аж закричало у її серці, кров ще сильніше зарухалась у висках. Се не вона промовила до нього, то промовив вітер, що так несподівано схопився у грудях. "Котра тепер година, скажіть, будь ласка?" Проходячу повз неї темну постать наче хто уколов — так вона здригнулася від несподіванки. Кинулись руки і до сірників, і до годинника; блиснув тричі сірничок, котрий миттю гасило вітром. Вона дивилася на усей той поспіх і бачила — коли блискав сірничок,— що його очі дивилися не на годинника, а на неї. Навіть здивувало її, коли він сказав за третім разом, що година тепер одинадцята. Вона подякувала, а постать, поміркувавши щось хвилинку, почала знову ходити там і назад повз неї. Рухи тепер тої постаті стали виразніші і сміливіші. І якийсь гіркий сміх вибухнув у її грудях, як вибухає часом полум'я з тліючої вогкої деревини. "Сьогодні холодно і вітер..." — промовила фігура, зменшуючи ходу біля неї. Але вона вже мовчала і непомітно для себе знову перейшла до картин, які тягом непокоїли її. "І чому мені так хочеться жити, коли знаю, що життя моє таке, як ся ніч, де не видко ні початку, ні краю, а тілько темно і страшно? Треба було відразу покінчити з собою і перервати ту кров, що так неспокійно рухається у висках, те тіло, що боїться холоду... Штовхає мене якась сила, штовхає у провалля... А я боюся і хочу жити, жити! Який сором, яке безглуздя навколо... Мало того, що сміялися з мене, коли я повернулася додому від адвоката, ні — хотіли ще мене роздягнути на вулиці і пустити голу. Хто? — Товариші того, котрий цілував мене, котрий написав в кінці до мене такий лист... "Не думайте, що я вас не кохав..." Не думаю! Та й даремне думати; даремне питати, вже не відповідають, даремне шукати там, де нічого немає!" Якусь хвилю вона сиділа спокійно, кутаючись щільніше в хустку. А гадки почали стрибати, мов камінь, кинений з гори. В її уяві вже не проходили цілі картини; мозок її став, як кремінь, з котрого якась непомітна рука кресала вогню. Ударить раз — посиплються іскри, заболить в голові: ударить другий, знову іскри і знову біль... Аж поїш сили не стало, аж поки туманом застелило чуття і вразливість. А ніч стояла чорна, безпросвітна; а зорі блищали рівно і спокійно; а холодний вітер, мов несамовитий, літав над землею і, наткнувшись на якусь перешкоду, гостро бив крилом і тікав, і плакав. Мов п'яна вернулася вона знову до каюти, лягла і скоро заснула, а біля неї, непомітно для нікого, сидів її сум і чекав, коли вона прокинеться, коли можна буде знову шептати їй про свою чорну душу.