ВОНА
І
У городі курно і душно. Партерові будинки, помальовані жовтою, сірою та темно-зеленою фарбою,— втратили свій вигляд під грубою сугою пороху. Перехожі тягнуться ліниво, захищаючись від спеки парасольками або ховаючись у затінок, котрий кидають від себе дерева, паркани і доми з одного боку вулиці. Безхмарне небо застигло і хапає за очі гострим синім тоном, а дерева стоять безвладно і нерухомо — сірі від пороху.
Серединою вулиці плентається підводчик: конячка втомилася і, похнюпивши голову в долину, мотаючи від часу до часу головою, тягне, мов непотрібний, візок з господарем. Колеса і ноги коня глибоко затоплюються у пісок, котрий від посухи зробився дрібним і легким, як мука. Господар — трохи п'яненький — сидить боком, звісивши ноги в долину, і похмуро вглядається в землю. Ціла його постать виглядає, як мішок, випханий чимсь м'яким, і як мішок обсунулась, скрадаючи тим власний свій зріст. Великі чоботи, широкі штани, камізельку зверху сорочки, картуз на голові — котрий з'їхав трохи на потилицю — густо обсипало пилом. Спека і горілка налили голову оловом, а тіло зварили, наче у окропі. "Так живи, як хочеш...— думає він.— На поденній робив — нічого... Городом занявся — нічого... тепер підводчиком — і теж нічого...— Він підніс трохи угору опалену, спрацьовану руку, промовив уголос: — Дарма!.. Усе дарма..." Се було висловлено так несподівано і таким незвичайним голосом, що аж коняка піднесла більше догори свою похнюплену голову і смикнула трохи візок. Господар злегка похитнувся і, грізно звернувши голову у бік худоби, крикнув: "Тпрру!.." Візок миттю зупинився. "А то знову що?" — гнівно озвався він до худоби, і рука його жваво знайшла батіг. Наче він і чекав тільки сього, наче се була його найбільша ураза в житті. "Так ти так до хазяїна... Так я тебе дурно хлібом буду кормити, а ти посеред дороги станеш з порожнім возом? На ж тобі, на!.." І він став обкладати батогом ні в чім не повинні боки і спину худоби. Конячка з усіх ніг сіпнула возок і, якось ненатурально підстрибуючи, побігла вздовж вулиці, збиваючи за собою цілу хмару куряви. Усе його життя — сіре і безпросвітне, голодне і бездомне — стало перед ним, як на долоні. Він відразу почув себе не чоловіком, а такою ж робочою конякою, і страшенна злість і обурення засяло у нього на червонім потнім обличчі. Уривки гадок, як блискавка, що прорізує чорні хмари, літали у голові. "Так мене змалечку ганяли, і я бігав... Так мене люди били, і я плакав... Так морозом мене дошкуляло, і я мовчав!.." — кричало у голові. "На, на, н-на!.." — періщив він коняку. Через кілька хвилин він заспокоївся; згасла та червона радість на лиці; батіг лежав поруч, і коняка, відсапуючись, йшла повільною ходою. Але не вдовольнилася його зобижена душа тим знущанням над худобою; йому бажалося більшої, глибшої помсти. Він не знав тільки, де можна помститися. Через таку невідомість йому схотілося або собі яку шкоду зробити, або жінку побити, або доньку вигнати з хати. Очі його раптом зупинилися на невеличкій постаті молодої дівчини, котра йшла хідником у протилежний бік тому, куди він їхав. Він зразу пізнав доньку. Вона була невеличкого зросту, чисто одягнена, "панянкою" — як майнуло йому у голові; біленька парасолька ясно світила на сонці, а літній капелюшок злегка відтіняв її лице. Він ще здалеку спитав її:
— А мати дома?
— Ні, немає...-пішла на річку, здається,— промовила вона. Він зупинив коня, дивився хвилю у землю, а потім промовив:
— Обідать є? Голодний я, як собака.
— Там у печі борщ... каша... А хліб у сінцях на полиці.
— Сідай зі мною — обідать мені даси.
— Та я так... я піду пішки... тут недалеко,— промовила вона, плутаючись у розмові. їй не хотілося сідати у повозку, запорошену, вистелену сіном — ясна спідничка, літні черевички і цілий одяг був таким контрастом до брудної повозки. А потім ясно, так ясно стала в уяві постать того... чиновничка з пошти... Вона могла його зустріти. І головне, він може бути не сам, а з товаришами, котрі його засміють, що його знайома панна і — на простому возі. Сі гадки так ясно повстали в її уяві, що вона рішуче промовила:
— Ви, тату, їдьте, а я здожену вас і пішки.
Він наче зрозумів її гадку — ясна "панна" соромиться їхати з батьком на простому возі; на тім возі, з котрого він кормить її і жінку. Лице його налилося знову тою червоною радістю, руки несвідомо сягнули до батога. Але він — навіть хміль його пройшов — здержався, зіскочив з повозки і промовив:
— Я рядном застелю. Сідай і поїдем зі мною!
— Та їдьте, а я піду,— промовила вона і обернулась, щоби йти додому. Наче щось порвалося у його грудях; порвалося і підкотилося до горла.
— А, так ти підеш...— І з його уст вирвалася пекельна лайка. Наче каміння, торохтить і падає та лайка на голову дівчини. Усі її можливі і неможливі комбінації пролазили через уста, мов крізь тісні ворота, а у повітрі розбігалися уразливі і страшні, як холодні, слизькі гадини. Зупинялися люди. За кілька хвилин зібрався їх чималий гурток. А він все лаявся і лаявся. Наволікав на неї найгірші речі — прозивав її розпутною, докоряв тим, що у неї хлопці ночують, що вона у городі Ш. волочилася. Вона стояла кілька хвилин і слухала, мов скам'яніла. Сльози виступили їй на очі, плечі здригалися. Але ось сталося щось неможливе — вона бачить крізь туман у очах, як звивається хутко батіг... Вона починає втікати, а за собою чує грізне — "На — на!" і колюча смужка запекла їй у плечі. Вона бігла навмання, нічого не бачачи і не чуючи. Потом обливалося її тіло; сонце палило у лице, а на плечах, мов п'явка, уп'ялася смужка від батога. Вона завернула у знайомий двір і задихавшись вбігла у кімнати. Капелюшок з'їхав набік, пасма волосся поприлипали до мокрого обличчя, а ноги тремтіли і угиналися під нею. Вона упала на перше крісло і голосно розплакалася, затуливши долонями лице. Блузка щільно облягала її невеличкі плечі, котрі здригалися від ридання. Знайома її — панна — наразі не знала, що з нею діяти; потім, зміркувавши, принесла склянку холодної води, скинула їй капелюшок і почала умовляти, заспокоювати. Але вона трапила наче у скажений вир, де крутило її, де витягувало з неї усі фізичні сили, де тягнуло її на дно — страшне і глибоке дно. Ось вона уже захльобується слізьми — водою, ще коротка мить, і вона зникне, не стане її... Довго прийшлося знайомій панні умовляти її, поки вона хоч трохи заспокоїлася. Довго вона переповідала своє горе; радилася про те, що їй робити.