Холодний дощ лив усе дужче й дужче. А вся рівнина довкола була гола й не знайти серед неї жодного притулку. Рандель змерз і дивився на світло, що мерехтіло крізь дерева за вікном якоїсь хати.
Корова знову важко лягла. Він присів біля неї, гладячи їй голову, вдячний за те, що вона його нагодувала. В лице йому пашіло густе й сильне дихання, що вихоплювалося з ніздрів худобини, мов дві цівки пари в вечірньому повітрі, і він подумав: "Тобі там-, у череві, таки не холодно".
Тепер він терся руками по її грудях і під пахвами, шукаючи трохи тепла. І йому спало на думку: а що як лягти й переночувати біля цього товстого теплого черева? Він пошукав вигідного місця й ліг обличчям до вимені, яке щойно напоїло його. Розбитий утомою, він одразу ж заснув.
Але він не раз прокидався, відчуваючи, що в нього клякне то спина, то живіт, залежно від того, яким боком він примощувався до корови; тоді він перевертався, щоб зігріти й висушити той бік, що мерзнув од нічного повітря, і незабаром засинав важким сном.
Його розбудив спів півня. Вже розвиднялось, дощ перестав, небо вияснилось.
Корова ще спала, поклавши морду на землю. Він нахилився до неї, спираючись на руки, і, поцілувавши її широку, вогку ніздрю, сказав:
— Прощай, красунько… до іншого разу… ти добра худобинка… прощай…
Потім узяв свої черевики й подався далі.
Годин зо дві він ішов прямо дорогою; потім його охопила така кволість, що він сів на траву.
Настав день, по церквах дзвонили; чоловіки в синіх блузах, жінки в білих р чіпках, хто пішки, а хто возом, вирушали ради неділі на сусідні села до друзів чи родичів.
Пройшов товстий селянин, женучи перед собою з двадцятеро баранів; вони метушились і мекали, а меткий собака зганяв їх до гурту.
Рандель, підійшовши, привітався.
— Чи нема у вас роботи? З голоду помираю, — мовив він.
Той, сердито поглянувши на волоцюгу, відповів: <
— У мене нема роботи для всякого пройдисвіта.
І тесляр знову сів біля придорожньої канави.
Він довго чекав, дивлячись, як проходять повз нього люди, намагаючись знайти серед них якогось добрягу побачити жалісливе обличчя, щоб знову спробувати щастя
Він вибрав чоловіка, вбраного, як буржуа, в сюртуці, з золотим ланцюжком на череві.
— Вже два місяці я шукаю роботи, — сказав тесляр, — мені не трапляється нічого, а в мене немає й су в кишені.
Підпанок відповів:
— Ви повинні були прочитати оголошення, почеплене перед в’їздом до села. В нашій громаді жебрачити заборонено. Знайте, що я мер, і як ви не заберетесь мерщій звідси, я звелю вас заарештувати.
Охоплений гнівом, Рандель пробурмотів:
— Ну й звеліть арештувати, як хочете; мені буде краще, принаймні не помру з голоду.
І знову сів біля канави.
Справді, за чверть години на дорозі з'явилося двоє жандармів. Вони повільно йшли поряд, виблискуючи на сонці виглянсуваними капелюхами, жовтою шкіряною амуні цією, металевими гудзиками, немов хотіли налякати зловмисників і ще звіддаля їх погнати.
Тесляр зрозумів, що вони йдуть по нього, але не ворухнувся; його раптом охопило глухе бажання кинути їм виклик, попасти до в'язниці, а потім помститись.
Вони наближалися, немов не помічаючи його, йдучи солдатською ходою, важкою та хитливою, по-гусячому Далі, порівнявшись із ним, вони вдали, ніби оце тільки зараз побачили його, спинились і почали сердито й погрозливо розглядати його.
Капрал підступив ближче й запитав:
— Що ви тут робите?
Рандель спокійно відповів:
— Відпочиваю.
— Відкіля ви?
— Щоб назвати вам усі місця, де я побував, мені не стало б і години.
— Куди ви йдете?
— До Віль-Аваре.
— Де це?
— В департаменті Манш.
— Це ваша батьківщина?
— Моя батьківщина.
— Чому ви звідти пішли?
— Шукав роботи.
Капрал повернувся до жандарма й сказав сердито, як людина, що її дратує одна й та сама брехня:
— Вони всі так кажуть, ці підлотники. Але мене не обдуриш!
Потім узявся знову до Ранделя:
— Маєте документа?
— Так, маю.
— Покажіть!
Рандель дістав із кишені документи, свідоцтва — мізерні папірці, брудні й потерті на клоччя, і подав їх жандармові.
Той, затинаючись, прочитав їх по складах і, пересвідчившись, що все гаразд, повернув із сердитим виглядом, нібито його перехитрували.
Трохи подумавши, він знову запитав:
— У вас є гроші з собою?
— Нема.
— Нічого?
— Нічого.
— Навіть жодного су?
— Навіть жодного су.
— З чого ж ви живете?
— Мені подають.
— То ви жебрачите?
Рандель відповів рішуче:
— Так, якщо трапиться.
Жандарм заявив:
— Я спіймав вас на гарячому: ви волоцюга, жебраєте на дорозі, ви не маєте грошей, певного ремесла. Прошу вас іти за мною.
Тесля підвівся.
— Як знаєте, — сказав він.
Не чекаючи навіть наказу, він став поміж двох жандармів і додав:
— Що ж, беріть мене до в’язниці. Принаймні від дощу буде дах над головою.
І вони рушили до села, дахи якого видніли недалеко крізь напівголі дерева.
Селом вони проходили під час відправи. На майдані товпився люд, що відразу розступився у дві лави, щоб подивитись, як вестимуть злочинця, за яким біжить купка галасливої дітвори. Селяни й селянки дивились на арештанта, що йшов між двох жандармів, і в їхніх очах спалахувала ненависть; їм кортіло закидати його камінням, зідрати з нього нігтями шкіру, затоптати його. Розпитували, чи він украв, чи вбив. Різник, колишній кавалерист" оповістив: "Це дезертир". Тютюнникові здавалося, що він упізнає чоловіка, котрий сьогодні вранці втелющив йому фальшиву монету в п’ятдесят сантимів, а власник залізної крамнички, нітрохи не вагаючись, бачив у ньому вбивцю вдови Мале, якого поліція розшукувала вже півроку.
У залі муніципальної ради, куди завела його варта, Рандель побачив мера, що сидів при столі для засідань поруч із учителем.
— Ага! — вигукнув він. — Ось де ви, гультяю! Я ж вам казав, що запроторю вас до в’язниці. Ну, капрале, що це за один?
Кацрал відповів:
— Волоцюга без роду й племені, не має, як сам каже, ні грошей, ані майна, спійманий на жебрацтві та бродяжництві; показав добрі свідоцтва, з документами все гаразд.
— Покажіть-но мені їх, — сказав мер.
Він узяв папери, прочитав, перечитав, віддав назад і звелів:
— Обшукайте його.
Ранделя обшукали й нічого не знайшли. Мер, здавалося, зніяковів. Він спитав робітника: