Для нього дотик дівчаткової руки, коли він стискав її в своїй, був вінцем усієї цієї пригоди.
— Прощавай, маленька феє, — пробурмотів він. — Мені вже й самому час рушати.
Але він не поворухнувся. Він стояв і довго дививсь услід тому привиддю, аж доки воно не зникло за хвірткою. День раптом примерк. Він нерішуче озирнувся, переліз через паркан, пройшов мостом і похнюпившись попростував собі дорогою. Він ішов, як сновида, не помічаючи ні своїх ніг, ані куди вони його несли. Раз у раз він спотикався на курній колії.
За милю далі, на перехресті, він очумався. Перед ним був шинок. Він зупинився й довго дивився на нього, облизуючи губи. Устромив руку в кишеню штанів і намацав там свій єдиний десятицентовик.
— Боже! — промовив він. — Боже! — А далі, тягнучи неслухняні ноги, знову поплентався шляхом.
Він дійшов до великої ферми. Що вона має бути велика, він гадав, зважаючи па розміри будинку, па кількість
великих комор та надвірних будівель. На ганку в самій сорочці стояв гострозорий літній фермер, палячи сигару.
— Чи є у вас яка робота? — запитав Рос Шенклін.
Гострі очі ледь позирнули на нього.
— Долар на день та харч, — відказав той.
Рос Шенклін ковтнув слину і додав собі відваги.
— Я добре збиратиму виноград чи ще там що. Але чи не знайдеться у вас якої сталої роботи? Ви маєте велике ранчо. Я народився на такому ж. Я можу ходити коло коней. Я вмію правити кіньми, їздити верхи, орати, коней виїжджати, робити коло коней усе, що треба.
Фермер прицінився до Роса недовірливим поглядом.
— Щось на тебе не схоже, — зробив він висновок.
— Я знаю, що не схоже. Випробуйте мене. Оце й усе. Я доведу.
Фермер розмірковував, стурбовано поглядаючи на пасмо хмар, що в них пірнуло сонце.
— Мені потрібний погонич, тож ти матимеш добру нагоду довести. Ходи повечеряй разом з робітниками.
Голос Росові Шенкліну став хрипкий, і він насилу вимовив:
— Гаразд. Я доведу. Де у вас тут вода напитись і вмитися?