Волошки

Страница 2 из 2

Васильченко Степан

"А як довідається, що сестра моя — Мариня?..— В Усті похололо на серці,— ух, як соромно буде, як боляче! — Міцно заплющила очі й закусила губу; стало гаряче в щоки, в уха. — Господи, зроби так, щоб він не довідався про це ніколи, ніколи!.." — подумала вона.

"А як дознається?.. Ну що ж,— я тоді розкажу йому по правді все, все...— Устина обгорнула рукою волошки, схилилась, і сльозинка викотилася у неї з очей. Задумалася й потім зразу кинулась.— Мариня теж згадує щось про вчителя... Яке їй діло до його?!" — прищулилась, прислухалась... Щось стукнуло в голову, огонь пішов по тілі, і вона миттю зірвалася з місця.

— Брешеш, брешеш, паплюго! — крикнула вона на всю хату.— Хіба я не знаю, де ти була?.. Ти з прикажчиками в якономії по бур’янах таскалась, а вчитель тебе на поріг не пустить!

Мати й дочка обірвали розмову.

— Чого ти репетуєш, дурна! — обізвалася мати.— Ну, зайшла до вчителя, книжечки почитати, та хіба це що?.. Тобі ж завтра рано до школи йти — лягай спати,— ласкаво додала вона,— а завтра встанеш раненько та наламаєш ще на городі бузочку вчителеві.

Устя душею почула страшну для неї правду. Почуття сорому, якого не вимовити словами, немов полум’ям опалило всю її душу, і дівчині хотілося завищати од болю. "А як же мені в школу тепер, як у вічі дивитися?" — промайнула думка. Навіть острах узяв дівчину перед цим. "Ні, ні... нізащо в світі... Ніколи очі мої більш не бачитимуть його... Буде йти улицею — за тин сховаюся, городами обійду",— зразу подумала вона. І в одну хвилину побила, поламала, порвала в себе все те, що зв’язувало її з школою і з учителем. Тоді тільки став проходити той острах перед невимовним соромом — соромом за себе, за вчителя, за сестру, що несподіваною бурею пролетів по дитячій душі...

Затихло в хаті. Мати й дочка давно сплять, висвистуючи наперебій, немов у сопілки. Місяць зайшов десь за хату, і в хаті притемніло. Устина зв’язує в узлик свої сорочки, спідниці, всяке збіжжя. Завтра, як зійде сонце, вона піде з свого села,— туди, де немає ні матері, ні вчителя, ні Марині, піде на хутори шукати собі наймів.

"Буду робить, буду годить, то і в чужих людей не загину",— думає вона, і личко її стає поважне, суворе.

Глянула на вікно, де стояли волошки: з такою охотою перед заходом сонця по одній квіточці зривала вона ці синенькі волошки, вишукуючи найкращі, найповніші з них,— тепер стоять далекі, нікому не потрібні...

Вийняла з води й недбайливо шпурнула до порога.

1911