— І про віру, скажу, мужі, — закінчив Воротислав. — Втім, що й говорити? Ми ж уже християни, княже!..
5
Тієї ночі князь Володимир не лягав спати. На якусь годину він зайшов до Рогніди — їй, жоні своїй, хотів повідати думи, що бентежили його душу, не давали спати.
Проте ця розмова тривала недовго. Їй важко було, либонь, зрозуміти, що хотіло від князя боярство, які складні думи тривожили Володимира, — Рогніда знову, в який уже раз, стала перед власним горем, що краяло, розривало серце...
— Знову брань, — бідкалась вона. — Як швидко проминули тиша й мир, як несподівано все це сталось.
Схиливши голову на його груди, вона тихо, беззвучно плакала.
— Покинь, Рогнідо, — сказав суворо й навіть черство Володимир. — Не плач, до чого тут сльози? Імператори ромеїв зганьбили честь київського князя, образили й зневажили всю Русь...
О, княгиня Рогніда одразу підняла голову. Честь мужа Володимира — це її честь, образа Русі — це і її образа.
— Якщо так, — промовила Рогніда й витерла на щоках сльози, — іди, муже мій...
— Мушу стати нарівні з імператорами, — говорив Володимир, — а Русь поставити врівень з Візантією.
— Іди, муже мій!
— Мушу утвердити в Русі закон новий!
— Утверждай, княже!
— Ти не плач, не сумуй, повернусь таким, як і їду, Рогнідо!
— Вірю, Володимире! Тим і живу! Я благословляю й молитимусь за тебе...
Зорі пливли у вічних своїх колах за вікном, віти дерев на чоті стояли за стінами, біля грудей Володимира билось рідне йому серце, в цю годину ночі, в цю хвилину вони тільки вдвох мусили одверто, щиро говорити — Рогніда ж сказала йому всю свою правду.
І князь Володимир нібито сказав їй усе — так, знову похід, знову брань, розлука...
Біля Перевесищанських воріт князя Володимира ждав воєвода Вовчий Хвіст.
— Я зробив усе, як ти велів, княже... Коні готові, у дворі над Стугною нас ждуть, можемо їхати.
— Воєводо! Про те, що ми робимо, ніхто не повинен знати.
— Я твій слуга, княже.
— То й поїхали.
Воєвода мчав першим, він добре знав шлях до Стугни, на березі якої був княжий, а поруч і його власний двір. Князь поспішав за ним, мовчав, думав.
"Дуже шкода, — думав князь, — що я не поговорив про це з Рогнідою. Втім, що вона може мені порадити, — де діє розум, на серце покладатись небезпечно...
І ні боярам, ні воєводам не можу цього сказати, — роблю не тому, що вони бажають, саме життя примушує мене".
Коні летіли серед чорної ночі все швидше й швидше.
"Не заради себе це роблю, заради всіх..."
Вони примчали до княжого двору над Стугною незадовго до світання, коли там усі повинні були б спати. Але хтось, либонь, ждав там князя і воєводу, бо в одному з вікон терема, що стояв на високій кручі над водою, світився вогник, коли ж коні затупотіли в дворі, хтось одразу вийшов на ганок, привітав пізніх гостей.
У просторій палаті, де горів трисвічник, князя зустрів старий священик Григорій, що служив у давні часи ще княгині Ользі і якого заздалегідь привіз сюди Вовчий Хвіст. Він сидів біля столу, на якому лежав пергамент, схопився, тільки князь переступив поріг палати.
— Уклін тобі, княже! Що привело тебе сюди в цю пізню годину і навіщо я тобі потрібен?
Князь Володимир відповів на вітання, сів на лаві. Свяїценик Григорій повернувся до свого крісла біля столу.
Усе навкруг — жовтаві вогні трисвічника, пергамент на столі, спокійне обличчя сивобородого священика, а найбільше його очі, голос — заспокоювало князя, кликало до одвертої, щирої розмови.
— Я хочу говорити з тобою про душу й віру, отче, — сказав князь.
— Усі, що приходять до мене, — відповів священик, — говорять про душу й віру, і я радо допомагаю їм. І ти, княже, говори одверто — тут тільки ти, та я, та ще бог.
— Хочу сказати про Русь, — князь Володимир підняв руку й показав на чорне вікно. — Ось вона стоїть поруч і далі, далі, скрізь навкруг... Я люблю її, отче, бо вона вспоїла мене й вскормила, сам також нічого заради неї не шкодував — ні сил, ні крові, ні життя; я молився і вірив її богам, як отець мій, діди й прадіди князі.
— Відаю, княже, все відаю, знаю, — згодився священик.
— Але що трапилось? — повів далі князь Володимир. — Чому неспокійна моя земля і її людіє, чому роздирають їх напасті й страсті, немає ладу в землях, городі Києві, на Горі? А ще немає спокою, тиші в душі моїй, віри немає... Куди іду, куди мушу йти, куди вести людей моїх?
Він замовк, згадуючи, либонь, багато минулих літ.
— Я й шукав, вір мені, я довго й уперто шукав віри; до мене приходили булгари з-над Волги, що моляться Бахмуту* (*Бахмут — Магомет.), юдеї з Хозарії, благовісники римського папи... Я сказав їм коротко: не вірю, не можу вірити в богів ваших.
— Я знаю про всі твої сумніви й дерзання, — підняв голову священик, — довго й терпеливо ждав тебе, бо знав, що ти ніде не знайдеш і ні в кого не візьмеш віри, бо вона вже давно прийшла й утвердилась на Русі, княже...
Тепер сам священик, мабуть, хотів дещо пригадати, через що й сказав:
— Я давно знаю тебе, княже, ще з того часу, коли ти немовлям лежав у палаті княгині Ольги, а я разом з нею стояв над тобою; вже тоді вона хотіла тебе охрестити, готові були купіль. Євангеліє, хрест, але твій отець Святослав не дав княгині Ользі цього зробити.
Князь Володимир ловив кожне слово, а сам пригадував інший, давноминулий час, коли стояв поруч з отцем, чув:
"А коли, сину, прийде час, що зникне покон отців наших і настане новий покон, отречуться люди Перуна і восхотять Христа, ти не переч їм..."
— Так і пішло, — говорив далі рівним, спокійним голосом священик. — Отець твій Святослав залишився у вірі старій і так загинув, ти все своє життя такожде був у цій вірі...
— Ти осуджуєш мене за це, отче?
— Ні, — одразу ж відповів і лагідно посміхнувся священик, — ти робив що міг, діяв по слову отця, тільки так і мусив жити, робити... Я любив, — закінчив священик, — бабу твою християнку Ольгу, віротерпимого отця твого Святослава, як же мені не любити тебе — їхнього онука й сина?!
— Спасибі, отче! — щиро сказав Володимир.
— Нині ти прийшов до мене з спраглою душею... Знаю, розумію, виджу, княже! Хочеш, скажу... Не токмо тобі, а всім людям Русі важко, не той нині світ, що був раніше, не так живуть люди, як колись, многотрудним стало життя, багатий клопочеться про своє гобино* (*Гобино — багатство.), убогий не бачить щастя на землі, кожен хоче в щось вірити, але як — у єдиній родині отець молиться Перуну, а діти — іному богу. І ти сам, маючи багатство й силу, а підпорою бояр, воєвод, дружину, боїшся життя, не знаєш, як жити... Говори, княже, чи правда це?