Опинившись у Золотій палаті, двері якої відчинив переляканий папія Лев, імператор Василь велів логофету, що впав перед ним ниць, привести проедра Василя.
Ждати йому не довелось. Проедр Василь уже був тут, у Золотій палаті, не добігши кількох кроків до трону, упав ниць.
— Ти мене кликав, василевсе... я з'явився, — промовив проедр, але так тихо, що сам не почув свого голосу.
— Так, я велів привести тебе сюди, в Золоту палату.
Імператор довго дивився на проедра.
— Гидкий, нікчемний скопець! — голосно крикнув він. — Невже ж ти за своє життя ще не напився крові?
— Я ніколи не пив нічиєї крові... Я не знаю, про що говорить імператор... — пробурмотів проедр, намагаючись зрозуміти, що сталось.
— Ти хотів мене вбити! — схопився раптом з крісла і ступив крок уперед імператор.
"Брехня! Все це брехня! Я не думав, не хотів тебе вбивати, імператоре!" — готове було вирватись у проедра.
Але він цього не сказав, а, затремтівши від переляку, дивився, як із дверей, що вели до катихуменію* (*Катихуменій — покої василевсів.), вийшли Феофано, начальник етерії Лев, ще кілька етеріотів.
Проедр зрозумів, що сталось, — який же він був необачний, що на одну годину повірив Феофано, невідомо як, але вона прийшла до Великого палацу в цю вранішню годину, поруч з нею стоять начальник етерії Лев, великий папія — всі, що люто його ненавидять, а зараз, заполонені Феофано, стоять позад імператора.
Але лукава душа його не могла змиритись з тим, що сталось, за одну мить він вирішив боротись, тільки боротись і, якщо так, не шкодувати Феофано.
— Великий василевсе! — тихим і нібито зовсім спокійним голосом промовив він. — Тебе ввели в оману. Так, великий василевсе, тебе хотіли вбити, тут, у Великому палаці, є людина, яка хотіла тебе отруїти, вона дала мені два порошки отрути — для тебе, василевсе, і для імператора Костянтина.
— Де ці порошки? — крикнув Василь.
— Вони тут, зі мною, — проедр вихопив із-за пояса склянку з отрутою...
— Дай мені їх...
Проедр швидко ступив уперед, подав імператору склянку. Василь взяв її й довго дивився на сірий порошок, що пересипався на дні.
— Хто дав тобі цю отруту? — запитав Василь.
І проедр Василь вирішив. Власне, йому не було з чого вибирати — імператор довідався про замах на себе, позад нього стоїть Феофано, яка дала отруту, вона ж і виказала його, — нехай загибає Феофано!
— Цю отруту для тебе й імператора Костянтина дала мені мати твоя Феофано...
Імператор мовчав. Бліда, широко розплющивши очі, стояла недалеко від нього Феофано, перед престолом на колінах стояв проедр Василь.
Це була страшна хвилина — тут, у Золотій палаті, вирішувалась доля двох хижаків, що все життя ненавиділи один одного, але робили разом свої злочини.
— Сину, — сказала Феофано, — дай мені цю отруту.
Безжальний Василь, не обертаючись, простягнув руку й подав матері приготовану для нього отруту.
Але що це?! Феофано взяла склянку, подивилась, чи є там порошок, вийняла корок і, висипавши в рот, проковтнула отруту. Потім вона твердо ступила вперед, поклала руку на плече Василя, сказала:
— Не бійся, сину! Це не отрута, а крейда... Тепер ти бачиш, що хотів зробити проедр Василь.
— Цей нікчемний скопець вже не проедр! Гнати, гнати його з Великого палацу, Константинополя, імперії! Женіть його!
Імператор Василь люто помстився проедрові Василеві. Це була не тільки його помста — він мстився за свого батька Романа, отруєного проедром, за імператорів Костянтина, Никифора, Іоанна, які загинули від руки проедра.
Не знав імператор Василь тільки того, що співучасником, помічником, а здебільшого й натхненником усіх цих вбивств була також і мати його Феофано... Розвінчаний проедр, рятуючи своє життя, не міг тепер цього сказати, бо тоді до помсти Василя додалася б ще помста й Феофано, — сама ж Феофано, намагаючись обілити себе, просила, щоб син Василь люто покарав колишнього проедра.
Василь покарав проедра. Одягнутого в чорну туніку, з непокритою лисою, безбородою головою, у сандаліях на босу ногу його провели під охороною етеріотів через вулиці й площі Великого палацу, виштовхнули через північно-західні ворота за Іподромом, гнали серединою вулиці Меси, під крики величезного натовпу, що зібрався на той час, завернули на Середню Месу, так довели до західної стіни города, вивели через давні Золоті ворота, де починався шлях на Евдом, і там залишили.
І тоді Василь, що напередодні був правителем імперії, мав незчисленні багатства, втративши все, не маючи нічого, і навіть шматка хліба на день насущний, побрів, як жебрак, по шляху...
Цей шлях не мав для нього ні початку, ні кінця. Хто міг тепер допомогти йому? Ні, в імперії знали проедра, коли він був всемогутнім, а нині боялись як ворога імператорів, його ненавиділи й ганьбили, коли б він на безконечному своєму шляху десь зупинився й попросив хліба — йому б поклали тільки камінь.
Так на довгому шляху брів бездомний Василь, щоб упасти десь на обочині й померти.
Імператор Василь став на довгий час єдиним і повноправним вершителем долі Візантії. Брат Костянтин — він сидів поряд з Василем на престолі, але імені його не згадували за життя, а після смерті прозвали Костянтином П'яницею; один Василь, Василь Жорстокий, Василь Убивця, сидів на Соломоновім троні.
Звідки з'явились ці якості — рішучість, безжальність, безсердечність — у людини, яка з юних літ віддавала себе постам, молитві, богу?
Священики й ченці, які денно й нощно оточували імператора Василя, християнська мораль, яку вони прищеплювали йому, саме вони були плодючим грунтом, на якому виріс і виховався імператор-деспот.
Святі отці, що навчили його говорити про суєту світу, бренність людського існування, життя потойбічне, самі ж рвались до влади в імперії й мали цю владу, тримали в руках незчисленні багатства і невпинно їх помножували.
Імператор Василь за все життя нікого не полюбив і помер бездітним, він не їв м'яса й не пив вина, ходив у власяниці й спав на твердому дерев'яному ложі... Чернець !
Саме в цей час війська комітопула Самуїла, що досягли Ларисси, й Аарона, які вийшли до Адріанополя, зупиняються.
Одні в Константинополі говорять, що це імператор Василь послав проти ненависних болгар нові легіони, інші стверджують, що трапилось чудо.