Але він хотів говорити про все це тільки з Ярополком, і хіба при воєводі Блюді, бо той приїжджав посланцем брата, — нехай Блюд, що був свідком їхньої вражди, стане свідком миру.
Через це, коли на світанні почулись голоси в сінях, а воєвода, зайшовши до світлиці, сказав, що біля воріт Гори стоять князь Ярополк, воєвода Блюд та ще дружина, Володимир велів пустити до терема тільки Ярополка й Блюда, а дружину відпустити.
Після цього князь Володимир швидко одягнувся, вийшов у Золоту палату, проминув її й зупинився над сходами, щоб тут зустріти Ярополка.
Він чув, як відчинилися двері в сінях, чув кроки двох чоловіків — либонь, Ярополка й Блюда, — чув, як раптом у сінях стало тихо, щось зашуміло, хтось закричав.
Це був страшний, нестямний крик. Володимир пізнав — це кричав брат його Ярополк; крик цей народжувався внизу, в сінях, але луна вирвалась і на верх, заповнила весь терем.
Князь Володимир побіг. Пізніше він не міг пригадати, як усе сталось: за мить він був у сінях, зупинився, побачив розчинені двері, перелякане обличчя Блюда, що стояв у кутку, два мечі на кам'яній підлозі, а біля сходів князя Ярополка.
Він лежав, заплющивши очі, на камені з надзвичайно блідим, нібито крейдяним, обличчям, щось хотів сказати і не міг — з грудей його била й розтікалась на камені кров.
— Що з князем? — крикнув Володимир, звертаючись до Блюда.
Викинувши вперед руки, що тремтіли від хвилювання, Блюд упав перед Володимиром на коліна, прохрипів:
— Я все зробив, як ти велів... Ми з князем приїхали, прийшли сюди... А два гридні накинулись на князя, вбили...
Він проповз на колінах уперед, до князя Ярополка, заходився бідкатись:
— Княже Ярополче! Скажи хоч одно слово... О горе, горе мені, який страшний світ, страшні люди.
— Встань! — крикнув Володимир Блюду. — Встань-бо! Швидше! Швидше! Де вбивці? Де гридні? Ловіть головників!
Знадвору вбігло кілька воєвод, бояр, прокинулись, забігали дворяни в теремі.
— Гридні! — залунали вже на дворі голоси. — Гей, сторожа, сюди! Головники вбили князя Ярополка! Шукайте їх! Ловіть їх, ловіть!
І, може, Ярополк почув цей шум, може, чуючи смерть, хотів ще раз поглянути на світ і попрощатись з ним.
Він розплющив очі, тьмяним, згасаючим поглядом подивився на стіни, Володимира, воєвод, ніби вони були десь далеко від нього.
— Де я? — запитав він, але й голос це був не його, а якийсь чужий, далекий.
— Ти в Києві, на Горі, це я, брат твій Володимир, стою біля тебе. Я ждав тебе, брате, з миром і любов'ю хотів прийняти... Пощо ж ти мовчиш? Брате Ярополку, відчини свої очі, огверзь уста!..
Але Ярополк уже не говорив, заплющив очі. Обличчя його стало зовсім білим, ще раз ворухнулись груди — і стихли, завмерли навіки. Смерть переступила поріг княжого терема.
5
Княжі ємці з гридьбою ходили від двору до двору на Подолі, по всіх кінцях Києва, збирали людей і оголошували, що князь Володимир шукає гриднів-головників, які вбили Ярополка, обіцяв винагороду тому, хто їх знайде.
Надвечір головників знайшли — на Оболоні, в хижі смерда Ражби. Побачивши здалеку через душник княжих ємців, що прямували за гриднями, вбивці кинулись тікати в ліси на схилах Щекавиці, надіючись, що, коли стемніє, їх ніхто там не знайде.
Але гридні знали, що їх жде нагорода, не шкодували ніг, дерлись через кущі, наздогнали втікачів біля самого лісу, привели до хижі Ражби, веліли роздути вогонь.
Тим часом прийшли й відоки, які дали роту, що ці гридні — саме ті, які вбили князя Ярополка й втекли з Гори. Проте головники, хоч їх били дрюками й телеснею, не признавались, сказали, що можуть повісти правду тільки князеві.
Так їх і повели — вже потемному, через Подол, мимо Воздихальниці, через міст і ворота на Горі, а там кинули в поруб, поставили сторожу, ємці побігли до тіунів, ті знайшли воєвод, а вже воєводи рушили до князя.
Пізно вночі кілька чоловік одразу загрюкали в віконниці й двері терема Блюда. Він прокинувся, схопився з ложа, розбудив жону, велів роздути вогонь.
"Не інакше як через Ярополка", — роїлись думки в голові.
Але одразу ж заспокоїв себе: мертві голосу не мають, головників гридні до самого вечора не розшукали, досі вони вже далеко від Києва.
"А може, — майнула ще одна думка, — це зовсім і не через Ярополка, може, князь Володимир має якусь потребу".
Жона роздула вогонь, Блюд кинувся в сіни.
— Хто там?
— По слову князя Володимира...
— Зараз... Зараз...
Він одсунув два важкі залізні засуви, відчинив двері. Знадвору в теплий терем війнуло нічною прохолодою. На ганку стояли воєводи Володимирові, а між ними сусід-купець і боярин Воротислав.
"Як же це трапилось? Чому Воротислав уже тут? Чого він стоїть поруч з воєводами?" — думав Блюд.
— Одягайся, Блюде! Кличе князь Володимир.
— Слухай, Воротиславе! — спробував одвести його набік Блюд. — Що трапилось? Чому князь не спить?
— Одягайся, й підемо? Князь жде тебе... — ухилився від розмови Воротислав.
Це вкрай приголомшило Блюда. Чому Воротислав, який був його найближчим другом, не хоче з ним говорити? Зрадив, продав, виказав? Втім, що Воротислав знає?!
— Зараз, зараз! — тільки й знайшов що сказати Блюд. Він кинувся в терем, одягнувся, підперезався, але не почепив меча, вийшов.
— Я вже зібрався. Ходімо!
Вони пішли двором, завернули до княжого терема. Позаду увесь час видно було розчинені двері терема Блюда, вогник свічки.
Князь Володимир ждав Блюда в палаті Людяній. Округ нього стояли воєводи, що прийшли з ним у Київ із земель полунощних, але між ними було вже й кілька воєвод Ярополкових, тут були мужі, бояри, тіуни, ємці.
"О, горе, горе мені, — подумав Блюд, — за кого страждаю?"
— Чолом тобі, княже... — почав, низько вклоняючись, Блюд.
Князь не відповів на вітання.
— Що ж ти вчинив, воєводо Блюде? — запитав він. — Навіщо так діяв?
Блюд спробував посміхнутись, але обличчя його скував страх — ні щелепи, ні уста не ворушились.
— Не відаю, про що ти мовиш, — з великим зусиллям вимовив нарешті він.
— Не відаєш? — гримнув князь. — Невже забув, що я велів тобі не вбивати, а помирити зі мною брата?
— Великий княже! — приклав руки до грудей Блюд. — Я твій загад виконав, я умовив Ярополка їхати до Києва. .