Виходили з Києва не тільки вої — разом з ними на возах, запряжених волами й кіньми, навантаживши туди всякі добра, тікали з города воєводи, мужі ліпші й нарочиті, тіуни й ябетники, купці.
Ще в одну ніч Ярополк вирядив з Києва жону Юлію — сама вона їхала в закритому візку, охороняли її кількасот вершників — гриднів князя.
Це була дуже небезпечна, ризикована втеча, в городі й на валах над Щекавицею залишалось зовсім небагато полків, вої князя Володимира легко тепер могли зламати охорону, копієм взяти Київ.
Проте князь Ярополк і старша його дружина були до цього готові — вони не шкодували людей, що сиділи в ровах над Щекавицею, скрізь по горах, на березі Почайни й на самій Горі, — це були приречені люди, вони мали вмерти за те, щоб жив князь.
Сам же Ярополк і старша його дружина робили все для того, щоб врятувати власне життя: на березі Почайни стояли споряджені в дорогу лодії, день і ніч на них з веслами в руках сиділи гребці, в стайнях на Горі увесь час стояли осідлані коні, кількасот гриднів ждали біля воріт, щоб супроводжувати князя чи на лодіях, чи комонно.
Так прийшла остання ніч. Князь не спав. У теремі панувала тиша, ніде не горів вогонь, один світильник блимав у сінях, де товпилась старша дружина й куди увесь час прибували гінці з Подолу. Вони повідомляли, що на валах тихо, в стані Володимира не чути нічого...
Багато, дуже багато було діла у воєводи Блюда. Вивезти бояр, мужів ліпших Гори, зняти з валів у передградді і послати понад Дніпром воїв, — добре, що Блюд раніше про це подбав, усе приготував. Але дісталось і цієї ночі...
Усе своє життя Блюд дбав, — так думали люди, — про когось — князів, княжичів, Гору. Насправді ж думав він тільки про себе.
Навіть жони своєї Блюд не любив, а дітей не мав — про кого ж міг турбуватись і дбати воєвода?
У домі його було всього вдосталь, мав Блюд багато золота й срібла й за всякої нагоди й за всяку ціну намагався примножити своє добро.
Цієї ночі Блюд забрав з княжого терема, навантажив на подію й послав до Родні під охороною гриднів усю скотницю Ярополка — так велів князь, саме там вона була потрібна.
Але не забував Блюд і про себе — згинаючись під вагою, одніс додому, закопав під грушею, що росла на межі його дворища з воєводою Воротиславом, один міх з золотом і сріблом...
Була пізня година ночі, коли князь Ярополк разом з Блюдом, воєводами й кількома десятками гриднів проминули ворота Гори, переїхали міст, стали спускатись Боричевим узвозом.
Воріт за ними вже ніхто не зачиняв, моста ніхто не піднімав — на Горі нікому було це робити, — порожня, холодна, темна Гора лишалась за князем Ярополком і його дружиною.
Порожньо, холодно, темно було й там, куди вони прямували — в передградді й на Боричевому узвозі.
Але що трапилось? Чому це раптом зупинив князя Блюд, куди він дивиться, що бачить у пітьмі ночі?
— Ой княже, лихо! — скрикнув Блюд.
Усі вони на якусь хвилину зупинились і прислухались.
Від Подолу долинув крик великого множества людей, глухі удари, в темряві спалахнуло чимало вогнів.
Кілька вершників мчали на конях угору Боричевим узвозом. Воєводи й гридні вийняли мечі.
— За Подолом іде січа! — зупинився біля князя Ярополка тисяцький Путша. — Це смерди з'єднались з воями Володимира і б'ють дружину на валах.
Блюд і воєводи оточили Путшу.
— Звідки вони зайшли? Де стоять? Чи є вої на березі Почайни? Чи вільний ще Боричів узвіз?
Путша ще раз відповів, що січа йде на валах, а на берегах Почайни тихо, Боричів узвіз ще вільний.
Та їм і самим було видно: вогні — чимдалі їх було все більше й більше — палахкотіли на валах, на Подолі біля торгу.
— Швидше! До Почайни! — заволав Блюд.
І всі вони, оточивши Ярополка, стали спускатись Боричевим узвозом до Почайни. У примарному багряному відсвіті вогнів з Подолу було видно, як, сторожко перебираючи передніми ногами й присідаючи на задні, бредуть у чорну пустку ночі коні, як сполохані князь, воєводи й гридні позирають і позирають на Подол.
Коли вони доїхали до кінця Боричевого узвозу, вогні смолоскипів були близько, недалеко чулись крики людей, шум стояв над усім Подолом, вривався в передграддя.
Тільки тут, у кінці Боричевого узвозу, над берегом Почайни, було ще тихо, темним-темно, і вони, як у ворота рятунку, кинулися в цю темряву, в якусь мить опинились на березі.
Важко сказати, що робилось тоді тут на лодіях. І князь Ярополк, і воєводи його, і гридні діяли, як уві сні, у них була тепер єдина мета — попасти на лодії, одірватись від берега й тікати.
Деякі з них встигли вибігти на лодії походнями, перекинутими на берег, деякі стрімголов котилися з круч, забродили в воду й там дерлись на насади, сам князь Ярополк, спускаючись у лодію, посковзнувся, мало не впав у воду, промочив ноги.
А все ж вони вирвались — князь Ярополк з старшою дружиною сіли на великий насад, що одірвався од берега й швидко поплив за течією, ззаду за ними попливло ще чимало лодій, на яких сиділи й вдивлялись у темряву, приготувавши списи, гридні.
— Ми вчасно залишили Гору, — прошепотів князеві Блюд, що сидів у насаді поруч з ним.
Ярополк мовчав. Він тікав, як вовк, з города Києва, його дружина, що сиділа разом з ним, нагадувала збісілих голодних псів. Може, хоч тепер скруха й жаль за минулим краяли його серце, може, хоч тепер, раз у житті, зрозумів він, що жив не по правді, шкодував за содіяним і картав себе за бездоб пролиту кров?
Ні, не про це думав князь Ярополк: палаючий Київ відступав усе далі, вниз, чорні береги тікали за обшивкою насада, і такі ж чорні думки пропливали в його голові; він ненавидів світ, проклинав брата Володимира, мріяв про люту помсту.
Ярополк був певен, що повернеться сюди. О, він буде безжальний і немилосердний до свого брата, він зітне голови тисячам людей, що прийшли з верхніх земель і нині подолали Київ, о, як затремтить і здригнеться Руська земля, коли він повернеться сюди!
— Вони ідуть Боричевим узвозом, — говорив Блюд. З Дніпра їм було видно, як люди з смолоскипами в руках поспішають вгору узвозом, сюди, аж на плесо, долітали їхні крики, ось вогні зупинились біля воріт, щось там спалахнуло, почало горіти.
— Добре, що ми вирвались, княже, — хижо шепотів Блюд. — Доки вони одоліють Гору, ми будемо вже далеко, вої ідуть берегом. Ні, тепер Володимир нас не дістане! А ми ще повернемось сюди.