— Княже Володимире! — почав він. — Ми зібрались тут — полотські воєводи й бояри, — а множество люду стоїть за стінами града, щоб сказати тобі, як багато натерпілись від свіонських конунгів, як багато зла побачили від князя Регволда... Праве діло ти зробив, покаравши його. Але докінчи справу, княже. Одвіку ми були з Руссю, мали своїх руських князів, дружбу з Київ-городом. Просимо тебе, княже, прийми нас до себе, волимо бути з Руссю, багато наших людей бажають іти з тобою. А нас не залишай сиротами, дай свого князя! — Закінчивши цю мову, сивобородий чоловік ще раз низько вклонився князеві, слідом за ним схилили голови й бояри та воєводи, що стояли в дворі.
— А ще волимо, — загомоніли вже в дружині самого князя. — Зроби суд над головниками, що хотіли вчора вбити тебе й нас, княже, вели десницею своєю їх покарати.
— Добре! Буде так, як просите, — відповів князь Володимир. — Русь прийме до себе Полотськ й усю землю. Коли пізніше побуваємо у вас, будемо говорити про князя. Зараз залишаю у вас посадника свого, воєводу новгородського Путяту, що діятиме по слову моєму і з вами разом стоятиме за Русь.
— Спасибі, княже Володимире! — залунали навкруг голоси.
— А головників покарай... Зроби суд, княже! — не вгамовувалась дружина.
Князь Володимир зняв шолом з своєї голови, подивився на людей, що заповнювали двір, на долину за городом, голубе небо, сонце.
— Багато смерті наокруг, — промовив він, — і нє хочу її примножувати... Нехай буде не смерть, а життя — велю всіх головників випустити, нехай ідуть і кажуть, чи справедливі руські люди. Дочку ж князя Регволда Рогніду, що робила так, як підказував їй закон: хотіла помститись за батька й братів, але не змогла цього зробити, а нині вночі мене роззула, — милую, залишаю в теремі як жону свою й княгиню.
На високій стіні Полотська, край заборола, спершись на поручні, стояла й дивилась на осяяну вранішнім рожевим промінням долину перед собою жінка в темному платні — це була Рогніда.
Вона бачила, як із воріт города виїжджала численна дружина, а за нею рушили полочани, їй було видно, як на березі вої сіли в лодії й попливли до ріжка, де вода Полоті зливалась з Двіною, а полочани стояли й привітно махали їм руками.
Але між усіма цими людьми Рогніда бачила тільки князя Володимира, що виділявся нібито з-поміж інших одягом своїм, зброєю, був — так здавалося Рогніді — вищий, ніж інші, кращий, ставніший. Ось він виїхав на чолі своєї дружини за ворота, обернувся й довго дивився на стіни Полотська, ось рушив далі по долині, зупинив коня на високій кручі й ще раз подивився на город, а от ступив, сів у лодію.
Глибокі й складні почуття хвилювали душу Рогніди в ці хвилини. Вона пригадувала недавнє минуле, коли в палаті отця свого осуджувала новгородського князя-трела, бій під стінами города й у дітинці, коли загинули батько її й брати, трупи їх під чорним знаменом у лодії на Двіні...
Нарешті ще одна, минула, ніч, коли Рогніда намагалась помститись князеві-трелу, що вбив її батька й братів, а потім сама прийшла до нього в палату, роззула, відповіла поцілунком на поцілунок, була з ним всю ніч в одно тіло...
— І я його полюбила, полюбила довіку, — зривалось з її уст. — Як же, як я могла це зробити? Мій коханий — вбивця отця мого й братів. Він поїхав і ніколи вже не повернеться. А що жде мене тут, у Полотську, крім сорому? Яку кару мушу прийняти?! Ні, смерть, тільки смерть. Боги, боги, допоможіть же мені, прийміть стомлену дуіїіу!
Висока й крута стіна Полотська, гостре околля чорніє внизу, на дні і схилах наокруг рову. Кинутись туди — і кінець, обірвуться важкі думи, припиняться невимовні муки, вона піде до отців своїх, буде з ними. Один крок!
Полотська княжна не зробила цього кроку, темна постать її хитнулась над безоднею, проте одразу ж завмерла, вона вп'ялась пальцями в забороло, стояла, дивилась.
Рогніда бачила, як лодії руські зупинились біля півострова, де води Полоті зливаються з могутньою течією Двіни, бачила, як там, на високій кручі, вої зібралися під голубим знаменом, що маяло, як вітрило, під вранішнім вітром, ще раз побачила на коні Володимира, і їй здалося, ні, вона була певна, що це так і було, — він махнув їй рукою на прощання.
І цей невеликий, невловимий рух, якого, може, й не було? але який помітила Рогніда, викликав ще одну, і, мабуть, останню, бурю в її душі, змусив зупинитись, відступити від краю заборола.
Палати Валгалла!* (* Палати Валгалла — рай (швед.) О, прийде час, і вона полине туди на пир Одина, приєднається до валькірій* (* Валькірії — райські діви), піднесе ріг з медом отцю й братам, що загибли як герої...
Це буде пізніше, набагато пізніше. Навіщо Рогніді зараз думати про смерть і небо, коли тут, на землі, так принадно пахне весняне повітря, тіло ще тремтить від пестощів, ласки, поцілунків, у вухах дзвенить голос: "Прощай, Рогнідо! Я покличу тебе з Київ-города..."
— Трел! — ще раз і вже востаннє промовила Рогніда. — Ні, князь новгородський, що взяв неприступний Полотськ, скоро буде великим князем Русі, — не трел... Рогніда також буде не ті* (* Ті — рабиня), а жона князя Володимира, велика княгиня Русі...
Рогніда діяла й мислила так, як батьки її й усі далекі предки, що над усе в світі ставили силу, силою добували владу, але скорялись і вірно служили, коли зустрічали когось дужчого від себе.
І ще подумала Рогніда про те, що минула ніч не пройде безслідно, що насіння любові, посіяне в цю ніч, дасть свій плід і народить вона сина...
Князь Володимир, виїжджаючи з Полотська, звичайно, бачив Рогніду. Темна постать її виразно окреслювалась край стіни дітинця, коли він спроквола спускався з дружиною до Полоті; розгледіти Рогніду можна було й з події, що під дужими ударами гребців перетинала зеленкуваті води річки, з півострова, де Полоть зливалась з Двіною. Увесь цей час Володимир бачив самотню Рогніду на стіні города.
Чи краяли його серце скорбота й жаль за полотською княжною, з якою так несподівано звела доля й тепер надовго розлучала, чи хотів би повернутись назад і бути з нею, зустріти ще одну й ще одну ніч у цьому глухому лісовому городі, пливти й пливти в чарах кохання?