Сини зрозуміли, чого їх покликав батько, — отже, він не хоче бачити їх тут, на Горі...
— Не подумайте злого, — ніби вгадавши їх думки, промовив князь, — не для того посилаю вас у землі, аби ви там презирство мали, ні, будете ви там князями, як я в городі Києві, людьми й землями керуватимете ви зі мною, я з вами, — на тому віднині стоятиме Русь.
Сини переглянулись, посмішки заграли на їх обличчях, молодому — своє, тепер уже їх вабили далекі княжі столи — куди ж і кого саме думає послати отець ?!
— Новгород, — князь Володимир замислився, пригадуючи, либонь, своє дитинство, — то є полунощний край нашої землі, великий город, права рука города Києва, хто сидить там, мусить добре дивитись за море, де на Русь чатують свіони, дани, англійці; люди полунощної землі суворі суть, множество їх ще живе в законі старім, і, думавши довго, туди я посилаю князем тебе, Вишеславе.
Син Вишеслав встав і вклонився батькові.
— Полотськ, — князь Володимир знову замислився, пригадуючи все, що сталось колись у цьому городі, — туди я посилаю тебе, Ізяславе.
Ще один син встав і поклонився князеві.
— Ти, — звернувся князь до Ярослава, що сидів за столом блідий, стурбований, — підеш у город Ростов. Ростово-Суждальська земля велика, багата, але й трудна, — не раз я ходив туди.
Ярослав підвівся й болісно скривився: йому, либонь, заболіла покалічена нога.
— Спасибі, отче, — промовив він, вклонившись.
— Ти, Святославе, поїдеш у Древлянську землю, ти, Всеволоде, в город Волин, Станіслав — у Смоленськ...
Сини, яких він називав, вставали й кланялись князеві Володимиру.
— Ти, Святополче, — звернувся він нарешті до сина Ярополка й Юлії — поїдеш князем до города Турова — то є велика земля, межа наша з польськими князями.
Святополк, що сторожко сидів, прислухаючись, як князь Володимир дає пожалування своїм синам, швидко встав, вклонився.
— А Мстиславу, іже має стіл у Тмутаракані, там І бути, — закінчив князь Володимир.
Він замовк, сини також мовчали, князь сказав, здавалося, все, що мав, сини думали про дальшу свою долю.
— От я і сказав вам усе, що хотів, — закінчив князь Володимир. — Запам'ятайте, сини мої, у важку годину звертаюсь до вас, боюсь за Русь, але певен, що ви будете підпорото моєю в землях, берегтимете, не припустите, щоб вона розсипалась, а блюстимете її цілу, єдину.
Пізніше, та не тільки пізніше, а до кінця днів своїх, князь Володимир згадував цей день і годину, коли думав разом із синами своїми берегти Русь, але забув, що сини вже чужі йому, бо він сам не зумів вберегти та й не беріг своєї родини.
Про княжий задум, звичайно, одразу ж дізнався й єпископ Анастас, — того ж дня увечері він, як і раніше, прийшов до Володимира, довго говорив про церковні справи й устрій Русі, а потім сказав:
— Добре вчинив, княже, що посилаєш синів своїх у землі. Навіть Христос мав помічників — апостолів. На високих горах стоїть город Київ, але важко тобі звідси одному бачити всю Русь, будуть сини в землях твоїми очима, мислями, руками.
— Боюсь, єпископе, що найважче доведеться їхнім рукам, — відповів на це Володимире — Смутьяна й м'ятежна нині Русь, земля іде на землю, а в самих землях розбійництво й татьба, все горить.
— А ти пошли з ними помічників...
— Ти про кого говориш?
— Думаю я, що кожному князеві, який іде в землю, треба мати біля себе єпископа, щоб у землі був княжий стіл і божий престол — єпархія... Князь і єпископ його — то буде велика сила, цим переможеш, княже!
— Князь і єпископ — це справді велика сила, — згодився Володимир. — А кого пошлемо з синами моїми, отче?
— У Новгороді сидить Іоаким, — почав єпископ. — Він буде правою рукою Вишеславу.
— Добро, — згодився князь Володимир. — Бути там єпархії.
Анастас, очевидь, уже знав, куди виїжджають сини Володимира, думав над цим, говорив впевнено.
— З Ярославом у Ростов добре послати Іоанна — вельми вчений він єпископ, тихий.
— Пошли, — сказав Володимир.
— З Святополком у Туров може поїхати Феодосій — твердий у вірі був на горі Афоні.
— А католиків знає?
— Лютий ворог папи й Польщі...
— Ти, Анастасе, не токмо єпископ, бачиш далі, ніж бояри.
— Що я?! — посміхнувся Анастас. — Наставник твій, пастир овець...
Так вони домовились і посилали у Смоленськ Мануїла, у Волин — Стефана, не тільки в Києві церква підпирає Гору, єпископи й священики ставали біля князів у землях.
Сини князя Володимира виїжджали у землі — він хотів, щоб вони швидше були там, робили, діяли, їм важко було залишатись у Києві, нехай будь-який город і земля, аби не Гора, Київ, батько, мачуха Анна.
Ближчим часом до Києва прибули й сли польського князя Болеслава. Князь Володимир зустрів їх, як друзів. Три дні гриміла Гора, князь Володимир разом з князем туровським Святополком приймав гостей, перевари меду, олу стояли на концях нового город а й на Подолі, веселився весь Київ.
Після цього князь Володимир послав своїх слів і разом з ними князя Святополка до Гнєзна, там князь Болеслав, дізнавшись, як приймали його слів у Києві, велів прийняти їх у Гнезні ще краще.
Звичайно, князь Святополк мав нагоду зустрітись з князівною Мариною, вона була дівчиною незвичайної краси — невисока, але ставна, білява, з чудовими голубими очима, співучим голосом, ніжна, тендітна Марина припала Святополкові до душі. Минуло небагато днів, і він признався, що полюбив її; князівна Марина відповіла йому такими ж словами, ніжній, тендітній дівчині припав до серця не зовсім зугарний, але дужий, міцний туровський князь.
Весілля гуляли в Гнєзні. Нікого не турбувало, що князь Святополк не католик.
З Гнєзна князь Святополк їхав, не заїжджаючи до Києва, просто на Туров. Разом з ним їхала жона Марина з великим почтом, її дружина, чимало священиків і духівник.
Духівник був радий, що Святополк не їде до Києва, — там добре його знали, бо це ж він приїжджав колись до князя Володимира як посланець князя Мешка.
Єпископ калобрезький Рейнберн — це був він — їхав нині як духовний наставник княгині Марини, не залишав її ні на крок, дбав про неї, а відтак стикався, сходився й з князем Святополком, довгі вечори в гостиницях*(*Гостиниця — будинок для проїжджих на гостинці (шляху).) на Червенському шляху проводив тільки з обома ними, багато розповідав князеві, дещо розпитував у нього.