– Я одного добряче вгрів, – сказав Ральф. – Розквасив йому пику. Перехочеться сюди потикатися.
– І я, – докинув Ерік. – Я прокинувся – хтось товче мене в пику. Певно, Ральфе, у мене все обличчя у крові. Та наостанок я йому віддячив.
– Що ти зробив?
– Підняв коліно, – сказав Ерік зі скромними інтонаціями, – і як дам йому помежи ноги. Чув би ти, як він заскавчав! Теж сюди більше не поткнеться. Таки дали їм бобу.
Несподівано Ральф заворушився в темряві. Тоді почув, як Ерік длубається у себе в роті.
– Що таке?
– Нічого, просто зуб хитається.
Роха підтяг коліна.
– Тобі краще, Рохо?
– Я думав, що вони прийшли по ріг.
Ральф побіг блідим берегом і скочив на плиту. Коло ватажкового місця, як і раніше, виблискував ріг. Ральф затримався на хвилину, тоді вернувся до Рохи.
– Вони не взяли рога.
– Я знаю. Вони не по ріг приходили. Вони приходили по інше. Ральфе, що мені тепер робити?
Тим часом уже оддалеки троє бігло звивистим пляжем до скельного замку. Вони трималися далі від лісу, ближче до води. То виспівували щось тихо, то крутилися колесом вздовж рухливої світляної смуги на воді. Їх вів Ватаг, він біг попереду, втішаючись перемогою. Тепер він справжній Ватаг; він кілька разів розітнув списом повітря. В його лівій руці погойдувалися Рошині розбиті окуляри.
Розділ одинадцятий
СКЕЛЬНИЙ ЗАМОК
Удосвіта в час короткої прохолоди четверо хлопців зібралися довкола чорного згарища на місці колишнього вогню. Ральф стояв навколішки і дмухав. Сірий перистий попіл розносило то туди, то сюди, та в ньому не зблисла жодна іскорка. Близнюки дивилися занепокоєно, Роха сидів з відстороненим виразом за яскравою стіною своєї далекозорості. Ральф дмухав, доки від натуги у нього загуло в вухах; незабаром його підмінив перший ранковий тиховій, сипонувши в очі попелом. Ральф відсахнувся, вилаявся, витер сльози з очей.
– Нічого не виходить.
Ерік глянув на нього згори вниз з-під маски запеченої крові. Невидющим поглядом Роха дивився в бік Ральфа.
– Звичайно, Ральфе, нічого не вийде. Тепер у нас нема вогню.
Ральф нахилився обличчям до Рохи.
– Ти мене бачиш?
– Трохи.
Ральф заплющив розпухле око.
– Вони забрали наш вогонь.
Голос зірвався від злості.
– Викрали!
– Це вони, – сказав Роха. – Вони осліпили мене. Бачиш? Це Джек Мерідью. Скликай збори, Ральфе, треба вирішити, що діяти.
– Збори для нас самих?
– Це все, що нам залишилося. Семе, дай я за тебе триматимусь.
І вони пішли до плити.
– Просурми у ріг, – сказав Роха, – просурми чимдужче.
Ліс відгукнувся луною; галасуючи, з вершечків дерев злетіли птахи, як того першого ранку, століття тому. З обох боків на пляжі було порожньо. З куренів вийшло кілька малюків. Ральф сів на відшліфований стовбур, троє інших стали перед ним. Він кивнув, тоді Ерікісем сіли праворуч. Ральф тицьнув ріг Росі до рук. Той обережно тримав сяйливе чудо і кліпав очима.
– Ну, говори.
– Я взяв ріг, щоб сказати таке. Я більше не бачу і хочу повернути назад свої окуляри. Жахливі речі кояться на цьому острові. Я голосував, щоб тебе обрали ватажком. Ти єдиний, хто може якось зарадити. Тому виступи, Ральфе, і скажи нам… Або…
Роха затнувся, шморгнув носом. Коли він сів, ріг перейшов до Ральфа.
– Звичайнісінький вогонь. Це так просто, правда? Звичайний сиґнал, щоб нас урятувати. Невже ми дикуни якісь чи хто ми? А тепер диму вже нема. Може, кораблі пропливають десь поряд. Пам'ятаєте, як Джек пішов полювати, вогонь погас, а тим часом проплив корабель? А вони всі думають, що з нього кращий ватажок. А потім, потім… і це теж його провина. Якби не він, ніколи такого б не сталося. Тепер Роха нічого не бачить, а вони прийшли, викрали… – Голос Ральфові тремтів. – …Вночі, потемки, прийшли і викрали наш вогонь. Вони його викрали. Ми б дали їм вогню, якби вони попросили. А вони викрали, і тепер нема нашого вогню, і нас ніяк урятувати. Розумієте, що я кажу? Ми б і так дали їм вогню, а вони прийшли і викрали. Я…
Знову та сама завіса замиготіла йому в мозку, і він якось ніяково затнувся. Роха простяг руку до рога.
– Ральфе, що ти збираєшся робити? Це все балачки, а треба вирішувати. Мені потрібні окуляри.
– Якраз про це я й думаю. А може, нам піти до них, але попереду зачесатися, помитися, стати такими, як раніше… Все ж ми не дикуни якісь і врятуватися – для нас не просто гра…
Він розплющив запухле око і поглянув на близнюків.
– Приберемося трохи й підемо…
– Треба, щоб усі взяли списи, – зауважив Сем. – Навіть Роха.
– Вони можуть стати в пригоді.
– Ріг не в тебе!
Роха замахав мушлею.
– Якщо хочете, можете собі брати списи, а я не буду. Справді-бо, для чого? Мене й так треба вести, як собаку. Смійтеся, смійтеся. Страх смішно. На цьому острові всі тільки сміються з усього. І чим це скінчилося? Що подумають дорослі? Саймона вбили. А був ще той хлопчик із плямою на лиці. Хто його бачив від того першого разу?
– Рохо! Зажди!
– У мене ріг. Я піду до цього Джека Мерідью і викладу йому все, що думаю, отак-то.
– Тебе поб'ють.
– А що він може мені заподіяти, крім того, що вже заподіяв? Я скажу йому, що до чого. Ральфе, дозволь, я візьму ріг. Я покажу йому, що він має не все.
Роха хвилину мовчав і дивився на невиразні постаті коло себе. Його слухала витоптана трава, що пам'ятала давні збори.
– Я піду до нього і понесу в руках ріг. Я підніму його перед собою. Послухай, скажу я, ти дужчий за мене, в тебе нема ядухи. Ти можеш бачити, скажу я, обома очима. Та я не прошу назад свої окуляри, ніби якусь ласку. Далі я скажу, я не хочу з тобою воювати, не тому, що ти дужий, а тому, що справедливість є справедливість. Віддай мені мої окуляри, отак я скажу, ти мусиш віддати!
Роха закінчив, зашарівся і весь тремтів. Він хутенько тицьнув ріг Ральфові в руки, немовби квапився його позбутися, і витер сльози, їх осявало м'яке зелене світло, і ріг, ніжний та білий, лежав у Ральфа на колінах. Єдина крапелька, що скотилася з Рошиних пальців, тепер палахкотіла, наче зірка, на його ґраційному вигині.
Нарешті Ральф випростався, відгорнув назад волосся.
– Добре. Я хотів сказати – можеш спробувати, якщо ти так хочеш. Ми підемо з тобою.
– Він буде розмальований, – боязко промимрив Сем, – знаєте, який він буде…