– Я не проти.
Він вражено почув власний голос, холодний і байдужий, що зводив нанівець усю їдкість ущипливого Джекового зауваження.
– Ну, якщо ти не проти, підемо.
– Авжеж, не проти.
Джек ступив крок.
– Ну, тоді…
Пліч-о-пліч, під мовчазними поглядами хлопців вони рушили на гору. Ральф зупинився.
– Дурні ми. Чому йти тільки двом? Якщо ми знайдемо що-небудь, нас двох буде замало…
Враз почулося, як хлопці кинулися від них геть. На превеликий подив, якась темна фігура пішла проти течії.
– Роджер?
– Так.
– Отже, нас уже троє.
Знову вони спиналися на гору. Здавалося, пітьма огортає їх, як море. Джек мовчав, та раптом почав задихатися й кашляти; порив вітру примусив їх плюватися. Сльози засліплювали Ральфа.
– Попіл. Ми на краю спаленого лісу.
Від кроків та вітру здіймалися хмаринки пилу. Хлопці зупинилися знову; доки Ральф відкашлювався, він устиг подумати, яку вони чинять дурницю. Якщо звіра нема – а його напевно нема, – в такому разі все добре; та що як на вершечку гори їх хтось чекає – тоді яка від них трьох користь, скутих темрявою і озброєних тільки палицями?
– Дурні ми все ж таки.
З темряви почулася відповідь:
– Злякався?
Ральф затрусився з люті. Це все Джекова провина.
– Ще б пак. Але однак ми дурні.
– Не хочеш іти далі, – саркастично промовив голос, – тоді я піду сам.
Ральф відчув глузливий тон. Він ненавидів Джека. Попіл, що виїдав очі, втома, страх – усе його дратувало.
– Тоді йди! Ми тут почекаємо!
Мовчанка.
– Ну? Чому не йдеш? Страшно?
Пляма в темряві, пляма, якою був Джек, відсунулась і почала віддалятися.
– Добре. До зустрічі.
Пляма зникла. Натомість з'явилася інша.
Ральф торкнувся коліном чогось твердого і хитнув осмалену й колючу на дотик колоду. Гострою звуглілою корою його дряпнуло під коліном, він зрозумів – це сів Роджер. Помацав довкола руками, опушився коло Роджера, а колода похитнулася на невидимому згарищі. Роджер, натурою відлюдькуватий, мовчав. Він не поділився своєю думкою про звіра, не пояснив Ральфові, чому поклав вирушити в цей божевільний похід. Просто сидів собі й погойдував колоду. Ральф почув швидкий, дратливий стукіт і зрозумів – це Роджер товче своєю дурною палицею.
Отак вони й сиділи: постукував палицею і гойдався мовчазний Роджер, а поряд кипів Ральф; навколо низьке небо важко нависало зірками, і тільки гора творила в ньому чорну діру.
Раптом десь над ним щось майнуло, хтось велетенськими відчайдушними скоками гнав по камінню чи попелу. На них вибіг Джек,
Голос його так тремтів і хрипів, що вони його ледве впізнали.
– Я бачив когось на горі.
Вони почули, як він спіткнувся об колоду; колода рвучко захиталась. Хвилину лежав мовчки, потім пробурмотів:
– Добре дивіться. Може, буде наздоганяти.
На них сипонув дощ попелу. Джек сів.
– Я бачив там, нагорі, щось надимається.
– Привиділося, – сказав Ральф, голос його дрижав, – бо й що б воно надималося? Нема таких тварин.
Роджер сказав слово, і вони аж підскочили – про нього забули.
– Жаба.
Джек захихотів і здригнувся.
– Добра мені жаба. Я чув звук. Щось ніби лопоче. Тоді надимається.
Ральф аж сам здивувався, не тому, що почув свій голос – голос був рівний, – а хоробрості своєї пропозиції.
– Ходімо перевіримо.
Вперше відтоді, як вони познайомилися з Джеком, Ральф відчув, що той вагається.
– Зараз?..
Голос відповів за нього:
– Звісно.
Він підвівся з колоди і рушив уперед, хрускаючи розтоптаними вуглинами, інші подалися слідом.
Тепер, коли голос його мовчав, стало чути внутрішній голос розуму та ще інші голоси. Роха називав його нерозумним дитям. Інший голос закликав не коїти дурниць; темрява та відчайдушність цієї спроби робили ніч неймовірною, як зуболікувальне крісло.
Коли вони підійшли до останньої крутовини, Джек та Роджер присунулися ближче, чорнильні плями обернулися на виразні постаті. Ніби змовившись. Зупинились і разом припали до землі. Позаду, на обрії, де за хвилину мав виглянути місяць, залишався клаптик яснішого неба. В лісі заревів вітер, він прибив лахміття до їхніх тіл.
Ральф заворушився.
– Ходімо.
Вони посунули вперед, Роджер трохи відставав. Джек і Ральф одночасно завернули за плече гори. Внизу лежало спокійне мерехтливе плесо лаґуни, позаду – довга біла невиразна смуга, це – риф. Роджер наздогнав їх.
Джек прошепотів:
– Далі давайте рачки. Може, він спить.
Роджер і Ральф поповзли вперед, цього разу відставав Джек, незважаючи на всі його сміливі слова. Добралися до пласкої вершини, де під колінами та долонями було тверде каміння.
Якесь створіння, що надимається.
Ральф потрапив рукою в холодний, м'який попіл колишнього вогнища і здушив у горлі крик. Від несподіваного дотику його рука та плече тремтіли. На мить перед очима майнули зелені вогники нудоти й розтанули в темряві. Роджер лежав позаду, а Джек шепотів Ральфові на вухо:
– Он там, де була щілина в скелі. Такий горбок, бачиш?
Із згарища Ральфові в обличчя сипонуло попелом. Ні щілини, ні чогось іншого він не бачив, бо перед очима знову зблиснули й розросталися зелені вогники, а вершина гори раптом посунулася вбік.
І знову, немовби здалеку, він почув Джеків спів:
– Злякався?
Не просто налякався, його спаралізувало: нерухомий він висів на вершині гори, що хиталася й осувалася. Джек від нього відповз, Роджер наткнувся на нього, посопівши, обмацав і поплазував далі. Він почув, як вони перешіптуються:
– Ти щось бачиш?
– Отам…
Перед ними, за якихось три-чотири ярди, де не мало бути жодної скелі, з'явився горбок. Ральф почув якийсь тихий стук, може, то цокотіли його власні зуби. Зусиллям волі опанував себе, перетопив свій страх та огиду в ненависть і встав. Ступив два кроки вперед тяжкими олив'яними ногами.
Позаду місячний серп відірвався від обрію. Попереду, спустивши голову на коліна, сиділо й спало щось схоже на велику мавпу. Тоді вітер заревів у лісі, в темряві щось заклекотіло, істота підвела голову і повернула до них рештки колишнього обличчя.
Ральф помчав велетенськими кроками по згарищу, він почув, як позаду кричать, стрибають і стрімголов женуть униз по темному схилу його товариші; незабаром вершина гори спустіла, там залишилися тільки три покинуті палиці та істота, що сиділа і кланялася.