Джек відкашлявся і недбало сповістив:
– Він сказав, що звір виходить з моря.
Всі усмішки завмерли. Ральф мимоволі відвернувся – чорна згорблена фігурка на тлі лаґуни. Всі подивилися в той самий бік; побачили широкі простори вод, високу морську далеч, синяву, що приховувала невідомість: вслухалися в зітхання й шепіт рифу.
Тоді Моріс сказав, та так голосно, аж усі підскочили:
– Мені розповідав тато, що люди ще не знають усіх тварин, які живуть у морі.
Знову зчинилася колотнеча. Ральф простяг Морісові лискучий ріг, і Моріс слухняно взяв його. Збори затихли.
– Я хотів сказати – Джек правду мовив, що ми боїмося, бо люди взагалі бояться. Він сказав, що на цьому острові водяться тільки свині, і я сподіваюся, що так воно і є, але він не знає точно, тобто не знає напевне, – Моріс набрав повітря, – мій тато каже, є такі істоти, ну, як їх, ну, вони ще плюються чорнилом… а, спрути… завдовжки вони мають сотні ярдів і можуть з'їсти цілого кита. – Він знову замовк і весело засміявся. – Звичайно, я не вірю в звіра. Як каже Роха, все в житті будується на науці, але ми ж не знаємо! Тобто не знаємо точно…
Хтось вигукнув:
– Спрут не може вийти з води.
– Може!
– Не може!
Вмить на плиті всі засперечалися, було видно, як жестикулюють тіні. Ральф сидів на місці, йому здавалося, ніби всі з'їхали з глузду. Страх, звірі, а коли доходить розмова до найважливішого – сиґнального вогню, тут нема такої згоди; а спробуй доводити – почнуть сперечатися, вигадають нові неприємні докази.
В темряві коло себе Ральф розрізнив білий ріг, вихопив його у Моріса й засурмив щодуху. Збори здригнулись і вмовкли. Поряд опинився Саймон, він поклав руки на ріг. Саймон відчував небезпечне бажання виступити; але говорити перед зборами було для нього мукою.
– Може, – з ваганням промовив він, – може, звір навіть є.
Збори вибухнули несамовитим лементом. Ральф аж підвівся з подиву.
– Ти що, Саймоне? Ти в це віриш?
– Не знаю, – відповів Саймон. Його серце так калатало, що він задихався. – Але…
Схопилася буря.
– Сідай!
– Стули писок!
– Заберіть у нього ріг!
– Геть його!
– Замовкни!
Тут вигукнув Ральф:
– Слухайте його! У нього ріг!
– Я хочу сказати… може, це ми самі.
– Ото псих!
Це вже не витерпів і забув за пристойність Роха. Саймон провадив:
– Може, ми самі трохи…
Саймонові бракувало слів, щоб назвати головну хворобу людства. Та раптом прийшло натхнення.
– Що на світі найбільше паскудство?
Запала тиша – ніхто нічого не розумів, у відповідь Джек кинув різке непристойне слово. Полегкість прийшла як судомна мить блаженства. Малюки, що вилізли на колоду-гойдалку, знову попадали, ще й з великою радістю. Мисливці верещали від захоплення.
Усі намагання Саймона пішли намарне; сміх боляче його вдарив, він беззахисно скулився і сів.
Нарешті збори знову втихомирились. Не взявши слова, хтось гукнув:
– Може, він хотів сказати, що це якийсь дух?
Ральф підніс ріг і вдивлявся в морок. Найсвітлішою плямою залишався блідий берег. Напевне, малюки підсунулися ближче? Так, нема сумніву, щільною купкою зблизилися вони в траві посередині. Від подиху вітру загомоніли пальми, тепер, у темряві й тиші, вони шуміли надто голосно. Два сірі стовбури терлися один об одного зі зловісним скрипом, якого вдень ніхто не зауважував. Роха взяв у Ральфа ріг. Він кипів від обурення.
– Не повірю я в жодних духів… Ніколи!
Джек і собі підвівся, безпричинно лютий.
– Кого обходить, у що ти віриш, Жирний!
– У мене ріг!
Далі почулися звуки короткої тусанини, ріг переходив з рук до рук.
– Ану, поклади ріг назад!
Ральф пропхався всередину і дістав кулаком у груди. Видер у когось ріг і сів, засапаний.
– Забагато цих балачок про духів. Краще залишимо їх на ранок.
Тут втрутився чийсь тихий голос:
– Може, цей звір і є дух.
Збори здригнулися, наче від вітру.
– Сл?ва не беруть, а говорять, – сказав Ральф, – у нас не буде справжніх зборів, якщо не пильнувати правил.
Він знову зупинився. Старанно обміркований план цих зборів провалився.
– Ну що я можу ще сказати? Я помилився, скликаючи ці збори так пізно. Давайте проголосуємо про них, про духів тобто, та й по куренях, бо всі потомилися. Стривай – це ти, Джеку? – зажди хвилинку. Скажу вам зараз твердо – яв духів не вірю. Або думаю, що не вірю. Згадувати мені про них неприємно. А ще тепер, у темряві. Але ми збиралися вирішити, що до чого.
На мить він підняв угору ріг.
– Ну добре. Так от, є духи чи ні…
На мить замислився, формулюючи запитання:
– Хто вважає, що духи бувають?
Довгий час панувала тиша, жодного руху.
Тоді Ральф уп'явся очима в морок і розрізнив піднесені руки. Сказав тупо:
– Все ясно.
Світ, зрозумілий і впорядкований світ, тікав з-під ніг. Раніше все було на своїх місцях, а тепер… ба, і корабель проплив.
Хтось вихопив у нього ріг, і голос Рохи пронизливо заверещав:
– Я за жодних духів не голосував!
Він крутнувся і став лицем до зборів.
– Затямте це всі!
Чути було, як він тупнув ногою.
– Хто ми такі? Люди? Чи тварини? Чи дикуни? Що про нас подумають дорослі? Розбігаємося на всі боки, полюємо на свиней, кидаємо вогонь, а тепер ще це!
На нього насунулася грізна тінь.
– Ану, заткни пельку, ти, жирний слимак!
Вони якусь хвилину боролися, блискучий ріг стрибав то вгору, то вниз. Ральф зірвався на ноги.
– Джеку! Джеку! Ти не брав слова! Дай йому сказати!
До нього підпливло лице Джека.
– І ти заткни пельку! Ти взагалі хто такий? Сидиш тут, навчаєш усіх, що робити. А сам не вмієш ні полювати, ні співати…
– Я головний. Мене обрали.
– Ну то й що, як обрали? Тільки віддаєш дурні накази…
– Роха має ріг.
– Ну й цілуй свого Роху…
– Джеку!
Джек люто передражнив його:
– Джеку! Джеку!
– Правила! – вигукнув Ральф. – Ти порушуєш правила!
– Ну й що?
Ральф розсердився.
– А те, що, крім правил, ми нічого не маємо!
Але Джек уже кричав у відповідь:
– Чхав я на твої правила! Ми сильні! Ми полюємо! Якщо звір є, ми його вб'ємо! Ми його оточимо і будемо бити, бити, бити…
Він гукнув диким голосом, сплигнув на блідий пісок. Враз плита наповнилася веселим гамом, штовханиною, криками та сміхом.
Збори кинулися врозтіч, розсипалися, розбіглися від пальм до самої води і далі вздовж пляжу, у морок. Ральф відчув, як ріг торкнувся його щоки, і взяв його від Рохи.