часто їздили в гості до обох тіток, котрі обидві мали потяг до карт та осудливості своїх сусід. Ірина Михайлівна була найкраща в околиці, а Рев'якін був великий естет, і його тягла неначе якась непереможна сила в Панасівку, щоб хоч надивиться досхочу й намилуватись своєю родичкою-красунею.
Зима минула так швидко, що Ірина Михайлівна й незчулась, як вона промайнула, як настала весна красна, як в повіддя розлилась вода по сіножатях та луках. Вода згодом швидко вникала в піскувату землю і зсякала. І широка низина й береговина зазеленіла, стала неначе вкрита зеленим оксамитом.
Низина стала гарна й весела, як рай!
Понад низинами шугали чорногузи. їх налетіло сила! Скрізь по клунях манячили їх гнізда, в котрих червоніли їх носи та цибаті ноги. Скрізь вони дибали по мочарах та течіях, де ледве слизила вода, й живились своїм звичайним болотяним поживком. Краса низини була свіжа, пахуча од квіток. Повітря було вогке, легке, наче живе. Небо було блакитне й делікатне, мов блакитний шовк.
— Ой, гарно ж тут на Поліссі! Яка пишна поплямована скрізь квітками ота береговина! — говорила Ірина Михайлівна до Никандра, милуючись тим широким виглядом нанизу,— мені оце здається, що я виїхала десь на дачу, та таку веселу й гарну, якої я нігде не бачила, яка мені навіть і в сні не снилась.
І вона горнулась до милого, обнімала його й цілувала гарячими устами в чоло, в голову, в уста. І знов вона оглядала ту пишноту, що ворушила її почування, будила любов у серці й розважала її в сільській глушині.
Вони обоє й не примітили, як позад їх ішов Рев'якін з Аристидом, прямуючи стежкою до лавки. І Никандр, і Ірина аж кинулись, аж жахнулись, як Рев'якін голосно гукнув позад їх, здоровкаючись здалеки. Він поцілуваз-ся з ними й несамохіть задививсь на пишний зелений простір.
— Знаєш, Никандре, що оце спало мені на думку, як я окинув оком цю пишноту. В вас дім старий і зовсім не панський, і мій дім ще старіший і поганший од вашого. Я не думаю руйнувать отієї трухлятини й будупати нового забудування. Нехай вже мої сини будуються, бо старший син вже вийшов з університету й служить. А Ірині Михайлівні личило б жити в прехорошому панському домі, як феї личить жити в золотих палатах, а не в отій трухлятині. Нам жити окроме, нарізно, в опрічних оселях трохи нудно, сказати по правді, а жить укупі було б приємніше й веселіше. В мене хазяйки нема. Грошей в мене багацько. В тебе тут рай над Десною, а з мого парка тільки й видно бір та чорногузячі гнізда на людських клунях. Приставлю я для себе до твого дому просторний чудовий зал та два кабінети, задля себе й Аристида, і поновлю й од-ремонтую твої покої на міський лад. Всі покої звелю викласти паркетом, щоб наше житло було варте твоєї феї і щоб твоїй феї було веселіше й догідніше. І ти її кохатимеш, і я надивлюсь на неї щодня. Це все я подарую й запишу на ймення Іринине. А старий дім буде належаться до вас обох. Це буде мій подарунок нашій чарівній феї. Тоді мої гості будуть твої, а твої гості будуть моїми. Все, бач, буде якось веселіше животіть на світі, доки тягтиметься моє живоття. Я зроблю електричне освітлення, бо маю засіб, щоб зробить це. Чи ви згоджуєтесь на це?
— О! чом же пак і не згодиться. Моїй Ірисі буде веселіше жить, а найбільше взимку.
— Ой, яка я рада, що вам оце спала на думку така ідея! Я по своїй вдачі люблю гуртове життя. Ой, яка я рада вашому планові! — аж гукнула Ірина й, неначе дівчинка, плеснула в долоні, прожогом побігла, обняла Рев'я-кіна за міцну та цупку шию й тричі поцілувала його.
— От як упораємось, то після жнив зараз накличу теслів та усяких малярів, мурївщиків, щикатурів та укривальників, а в Києві зараз замовлю паркети й електричне знаряддя,— і все це зроблять в одну мить. А деревні я заздалегідь вже наготував,— сказав Рев'якін.
— А справді, тату, в тебе з'явилась непогана ідея. І вона припала й мені до вподоби, бо й мені буде веселіше жить вкупі з вами в сукупному домі в цій глушині,— обізвавсь Аристид.
— Ну, тобі, мабуть, не дуже довго доведеться тут ходить на влови й тиняться без діла, бо тебе незабаром заберуть в москалі.
— Тривай! почекай лишень, тату! Може, я і в полку не буду служить, то й тиняться по світі мені не доведеться,— обізвавсь Аристид.
— Я хоч і практичний чоловік і запопадний, навіть трохи загонистий в практичних справах, але передніше од усього я естет в усьому. Я люблю отакі пишні вигляди, як оце звідсіль на Десну, або горяні місця, як-от у Швейцарії,— промовив Рев'якін до Никандра.
Після од'їзду старого сусіда Ірина аж повеселішала; такий був їй уподобний проект поновління та полагодіння старого житла. Після зелених свят вона все намагалась, щоб Никандр розпочав лагодіння, не дожидаючи, поки люде обробляться та впораються в полі. І Ірина таки присилувала його розпочать роботу.
— Мій дід був сім'янистий, то й набудував в домі отих тісних келійок, ніби кліток, для своїх дочок; а я люблю просторні горниці,— сказав Никандр.
І в петрівку, саме в косовицю, він розпочав лагодіння одної половини дому. Поробили вищі, міські вікна, повикидали перегородки між кімнатками. Тим часом і Рев'якін неначе до їх заметився цією пошестю.
З початку осені з Києва прибули паркетщики, привезли готові паркети й заклали поміст на обох половинах дому, а обивщики й обклейщики з містечка обклеїли чудовими шпалерами новий зал. В залі виліпили широкі карнизи, а на стелі — широке кружало, де почепили здоровецьку люстру, мов панікадило. Горниці були чудові, лиснючі! В залі поставили між вікнами високі дзеркала.
Рев'якін обставив на свої гроші усі покої новісінькою мебіллю. І восени, на покрову, він запросив багацько гостей, щоб справить свої вхідчини й переносний в нове житло. Ірина Михайлівна запросила свою матір і брата. Рев'якін запросив Меланію Андріянівну й її дочку. Він найняв оркестр в близькому містечку, запросив багато сусід, понавозив з Києва дорогих вин і справив такий бенкет, якого в околиці ще ніколи не справляв ніякісінький дідич. Наїхало багато сім'їв з околиці, багато молоднечі, паннів і паничів; були офіцери й урядовці з Києва. Бал був дійсно міський, багатий і бучний. Ірина Михайлівна вийшла в пишний зал в своїх діамантах, в дорогому уборі, неначе княгиня. Вона ніби ожила, стала жвава, весела, бадьориста, якою була колись в Петербурзі. Музики грали безперестану. Ірина Михайлівна натанцювалась донесхочу. Вона була окрасою і того балу, і того розкішного зала, неначе якась цариця випадком з'явилась на той бал в палаці в бору. На ґанку, й веранді, і в садку на деревах була виставлена ілюмінація. На бані, збудованій над залом зверху, почепили ліхтарі з світлом. Люде на селі подумали, що то пожежа в дворі, і збіглись рятувать будинки; а собаки на кутку, не бачивши такого дива ніколи, почали з ляку гавкать, вили, аж скиглили.