Співає цвіркун у запічку. Повзуть місячні плями по долівці. Чути важкий подих Василя, який заснув на печі. Христину повів Сава до сторожки і повернеться, мабуть, не скоро. Лише Ярина не спить.
Серце, мов рана: квилить, болить, сягає незримими струнами — нитками далеких і близьких дітей своїх. Як вони, що вони? Заспокійливі телеграми не замінять живого доторку, сяйва очей, тихої розмови. Ба навіть присутність дитини поруч, як, приміром, Христинки, не знімає того віковічного болю, що починається разом із зачаттям нового життя у материнському лоні.
Ярина тихесенько встає з ліжка, навшпиньки, щоб не розбудити Василя, виходить надвір. Зупиняється під зорями, довго дивиться на іскристу ріку, очікує. Інколи спалахне падуча зірка, прокреслить довгий тремтливий слід, згасне. Холодок стискує серце: десь там, у порожнечі, летить її синок Юрасик. Довкола пусто, тільки тонесенька плівочка відділяє людей від смерті. Як це страшно, навіть уявити — і то морозом котить поза спиною, а що ж там, у небі?! Правда, вчені, котрі були на мітингу, запевняли Ярину, що космічна техніка дуже надійна, певна, набагато надійніша від звичайного автомобіля. Хай все це так, тільки ж чому здається матері, що літає Юрась не в небі, а описує кола в її серці? Тривожно, боляче, страшно!
Юрій якось докоряв їй за те, що вона невпинно горить, породжуючи у власній душі всякі страхи: а раптом щось трапиться, а не дай боже чогось несподіваного! "Якщо все гаразд — ти дарма непокоїшся, — казав син, — а якщо погано — вже нічим не зарадиш!". О ні, Юрасику, ні, любий! Не можу я спокійно чекати, що там з тобою діється, бо мені здається, що й дотепер ще не розірвана пуповина, по котрій плинула кров моя до твого тіла. Вона лише довшою стала, незміряною, невидимою, і по ній вже не кров моя тече, а душа, надія, віра в те, що нічого злого не станеться з дитям моїм на землі і в небі. Ні, не можу я бути спокійною, діти мої, бо ваші видимі й невидимі стежки пролягають крізь серце моє!
Зашелестіло щось у кущах сержини, зупинилося біля материної ноги. Вкололо. Ах ти, пустунчик! Їжак. Нишпорить ночами, вишукує харч для дітей своїх. Теж непокоїться за маленьких їжаченят. Ну, біжи, біжи! А я ще раз заглиблюся в муку свою і радість.
Івасю, де ти нині, про що мислиш, на якому вогні палає серце твоє? Чи здолав ти свою думку, свою втрату й зневіру в жіноче серце? Як давно пролягає самотиною стежка твоя, а хіба ж годиться чоловікові проходити тінню в цьому світі, не залишивши живого сім’я на землі? Якби могла — небо прихилила б до тебе, щоб не палив ти своєї душі вічним вогнем. А може, й не треба тобі забуття? Адже нічого не пам’ятає й пень, камінь, болото, скеля. Вони байдужі до страждань і пошуків, до втрат і зневіри. А людина — то пекуча пам’ять. Людина — це біль! Може, породжує природа дітей своїх для іспиту: витерпиш вічний біль пам’яті — станеш вічною людиною. Не витерпиш — будь хмариною, каменем, птахом, деревом. Теж гарно, але сонно, тужливо, безвихідно. Вихід лише через біль. Куди? Мабуть, ще до ярішої й пекучішої муки, ще до нестерпнішого болю. Аж доки біль не охопить безкінечність. І тоді він щезне, бо вже йому нікуди буде рости, адже все існує лише можливістю зростання — і підлість, і радість, і муки, й любов. Зупинена любов — уже не любов. Зупинена мука — вже не мука. Чи не тому й світ є суперечливий, тривожний, болісний, що не може досягти завершення, вспокоєності, безболісності? Його доля — вічно народжуватися і вічно прагнути того, чого ніде й ніколи нема.
Івасику, якщо можеш почути думи мої, прислухайся до материнської молитви: "Пошли, доле, синові моєму полегкість у муці, твердість у виборі, спокій в неспокої і мовчазного друга, з яким можна йти гони життя, не промовляючи байдужих, непотрібних слів".
Нічна прохолода діймає. Зірки віддаляються, стають чужими, байдужими. А може, вони завжди байдужі? Люди лише наділяли їх своїми почуттями, бачили в них те, що розквітало у власних серцях. І якби колись пощастило людині свої мрії зробити руками, свої сподівання — стежками, свої радісні прагнення — силою: чим би став цілий світ? Щоб зорі — в тобі, небо — в душі, земля — тільки початок стежини, хмарини — кінчики твоїх пальців, нічний вітер — посланець твоєї ніжності, яку ти даруєш друзям своїм…
Ярина поволі повертається до хати, нечутно лягає до ліжка. Василь щось бурмоче вві сні, стогне. Певно, болить щось у старого, та не поскаржиться, не скаже. У мовчанні, в самотині готується (хіба я не бачу?) відпливати до таємничого берега. Дарма! Без мене тобі не обійтися там, біля темних скель, де скінчиться наше земне плавання.
Діти, діти мої! І дорослі ви, і самостійні, а все ще якісь неприкаяні, невлаштовані. От і Христинка, закам’яніла в горі своєму, не хоче навіть поплакати на грудях у матері, шукає розради у душах звірят і птахів. Чи знайдеш втіху там, якщо вона виростає в серці людини? Моя поранена чайко, в які густі нетрі ти потрапила! Чому? Чим заслужила таку неправду? Лихі люди завдали удару, оплювали першу, найсвятішу любов, а вже далі — крізь болісні рани — поповзли тіні зневіри, сум’яття, самоти. Може, твій новий друг зуміє визволити тебе з тяжкого полону?..
З Марійкою легше, певніше. Та хоч і самотня, але стримана, зосереджена, сильна. Віддала себе сільській школі, присвятила життя тим дітлахам, котрі понесуть у прийдешнє наші сподіванки, муки й віру.
"Марієчко, а чому б тобі не одружитися? Хіба мало гарних людей? Матимеш діток, які втішать тебе у похилому віці…".
"Матусю, я не самотня. Десятки очей світять в моє серце. Благають, мучать, радують, тішать, вимагають, ощасливлюють. Невже мені ще треба якихось "своїх"? Хіба ці — не мої? Вони народжуються з моєї душі, а це важче, ніж народити тілесно. Вибач, що кажу тобі, матері, але й ти, рідна, більше серцем народила нас, аніж плоттю. А хороші чоловіки є, матусю. Навіть неподалік. Та щось не дає мені зупинити на комусь свій погляд. Це ж треба надовго, навіки. Та коли я вже гадаю, що знайшла, нарешті… раптом бачу, чую щось дріб’язкове, таке непотрібне, обтяжливе, що жахаюся. Це ж, гадаю сама собі, треба буде пристосовуватися до чогось необов’язкового, принижуватися, терпіти, а може, змагатися? Навіщо, в ім’я чого? Я вільний птах, матусю, і хай зі мною летять до вирію інші птахи за велінням серця, а не тіла. Я ніколи, чуєш, матінко, ніколи не нап’юся, не дозволю собі напитися з брудної калюжі. Краще вмерти від спраги над болотом, прагнучи чистого, прозорого, небесного озера".