Вічна мить, дивна мить,
Всеосяжна, як це видноколо,
Де ряхтить і зорить
Таємниче Уранове поле,
О прийди, освяти
Мого серця болюче горіння,
Дай зрости у світи,
Де безсмертні розквітнуть пагіння.
О душі пелюстки,
Між якими таємна зернина,
Вас полонять віки,
А зернина у землю порине,
З того лона вона
В мить урочу листком затріпоче…
Мить ясна, мить рясна –
Мого серця надзоряні очі!
…Болота, очерети. Тиша червневого дня пливе над урочищами заповідника. Підорлик у небі розпростер крила, завмер, ніби купається в незримих потоках теплого повітря.
Старий єгер обережно ступає між купинами, радіє. Здолай слабість, брате, ти ще потрібний світові, життю, людям, звірятам. Пий повними грудьми щедрий трунок літа, причастись ще раз пахучої чаші природи.
Потріскує минулорічний бур’ян під ногами, ніби луна електричних розрядів життєвих струмів минулого. Вихопився перед Василем Івановичем бурий горбик, заричав, зарохкав. З верещанням кинувся убік горбатий вепр. Гук, засміявшись, зупинився.
— Пробач, друже! Порушив твій спокій… Рушив далі, обережно ступаючи між барвистими квітами, щоб не розтоптати пелюсток. Розсунув кущі молодої лози, маючи намір поглянути на криницю для тварин. Там щось шамотіло. Над травами видно спину молодого оленя. Тварина хотіла напитися, посунулася з крутого берега, зав’язла передніми ногами в баговинні. Самотужки не може вибратися.
— Ах ти, нерозумне дитя, — бідкається старий Гук, одв’язуючи вірьовку від пояса. — Я так і знав, що тут не все гаразд. Треба сказати Саві, хай з хлопцями зробить підходи до криниці…
Олень, побачивши єгера, благально замукав.
— Нічого, нічого, — гомонів до нього Гук, — ти потерпи. Зараз… визволю тебе…
За чверть години тварина вже була на твердому і довірливо лизала руку єгеру. Він попестив оленя і рушив далі. Ішов між очеретами і усміхався своїм легким думам.
Зненацька гримнув грім. Блискавиця пронизала серце. Гук здивовано глянув у небо. Жодної хмаринки. Що це, звідки? Тамуючи біль, оглянувся. Відчув запах пороху. Лапнувши долонею груди, відчув криваву пляму. На спині й животі струменів гарячий потік.
В очеретах щезали дві чорні постаті. Здалека долинув хрипкий голос:
— Боржок повертаємо, старий гад! Сповна! Бережи природу, сивий ідіот! Хай вона захистить тебе! Ха-ха-ха!
Спалахнуло в очеретах буйне полум’я. Загоготіло, покотилося за вітром до лісу, дихнуло нестерпним жаром.
Небо падало на старого Гука — не втримати, не зупинити! Він простягнув руки вперед і, долаючи безсилля, підтюпцем побіг до стіни дерев. Повідомити б людей… Не допустити…
— Тварини… Заповідник… Христина — Гук, мов у сні, бурмотів болісні заклинання і знав, що ніхто не почує його. — Сволота, навіщо ж… Навіщо?..
Криваві кола затоплюють його, розмивають видимий світ.
Де це він? Де?
Дівчинка сплітає віночок з квіточок кульбаби. Біля її ніг пасуться гуси, а вона виспівує тонко, жалісно: "Та колись ми любились, мов зерно в орісі… а тепер розійшлися, мов туман по лісі…".
— Як тебе звати?
— Яринкою…
— Сплітай вінок, Яринко! Як сплетеш — повернуся, засватаю! Будеш чекати, ясноока?
Захоплено дивиться дівчинка, шепоче:
— Ждатиму… Я ждатиму…
Доле, дай ще краплю сил… Ще лише одну краплю… Поглянути у стосині очі маленької дівчинки з сонячним віночком в руках… І більше не треба нічого…
І більше нічого не треба…
Полум’я прокотилося валом над болотами, сягнуло лісу. Спалахнули сосни, як свічки. Заревів огняний ураган. Сполошилися звірі, птахи. Дружно кинулися геть від небезпечної зони.
Сава з пожежної вишки побачив чорний дим над заповідними лісами, дав сигнал тривоги. Вдалині заревла сирена. Хотів потелефонувати в район, але апарат чомусь не працював. Хлопець збіг з вишки, метнувся у бік сторожки, де жила Христина. Туди ось-ось мало сягнути полум’я. Назустріч йому попадалися групи тварин: олені, косулі, лосі, кабани, вовки, лисиці. Вони бігли дружно й злякано.
— Христино… Відчуй мою тривогу… Моя любов… Христино… Поспіши, кохана! Я ж іще не сказав тобі заповітного слова! Христино, серце моє! Поспіши!..
Стара Ярина відчула кольку під серцем, зойкнула. Ледве добралася до ліжка, лягла горілиць.
— Це щось з Василечком трапилося. Невже кінець? Прислухалася до того, що діялося в грудях. А там котилася гаряча хвиля знизу вгору, торкалася серця, обмивала його і хлюпала в голову. А від ніг насувалася студеність, холонули ноги і руки, туман сповивав білий світ, закривав його непроникною габою.
— Прости, Василечку, — прошепотіла Ярина, заплющивши очі. — Не діждуся тебе… Прости мене, мій друже…
Закрижанілою рукою намацала чорну коробочку магнітофона, торкнулася клавіші. Згасаючою свідомістю прислухалася до тихих слів Юрка: "Вітаю тебе, мамо. Ви всі за святковим столом — ти, татко, Христина, Марійка, Іван, Борис, Грицько, ваші і мої друзі. Ви гадаєте, що мене нема поряд з вами, але то лише здається. Чуєш, матінко? Ось я підходжу до тебе, обнімаю тебе, і ніхто не почує, що я тобі скажу. А скажу я тобі ось що, рідна моя…".
Умиротворене обличчя матері осяялося променем червневого сонця, завмерло. А тихий голос Юрія вів далі синівську сповідь, ніби жадав утримати ту, котра породила його, в цьому буремному, неспокійному світі: "Мене прославляють за подвиг, за досягнення. Я бачу дивовижні таємниці і велич всесвіту. Але хто досягнув цього, хто підняв мене до висоти, звідки відкривається небувале і шляхи дерзання?
Це ти, мамо. Це дерзання таких, як ти. Ми лише взяли те, що ви, матері, тяжким віковим подвигом здобули для нас. Непомітні, ласкаві, всепрощаючі… Яка пісня прославить вас достойно? Та й не потрібна вам слава. Я знаю, рідна моя, що ти — понад хвалою і хулою.
Ти носила мене під серцем, як паросток у зерні, як насінину в глибині теплої землі. Ти оберігала мене в суворі дні. Ти дала мені слово і пісню, вірність і любов. Ти оберігала мене над безоднею, коли, здавалося, всі сили хаосу готувалися поглинути твого сина.
Ти закрила обличчя своє, щоб син міг прийняти славу подвигу! Спасибі тобі! Спасибі тобі, вічна, кохана. Прости — слова безсилі передати те, чим переповнене серце. Хай все інше скаже тобі мовчання…".
Юрій вдивляється у знайомі обриси рідної землі, на синю стрічку Дніпра. В очах спалахнула тривога. Він побачив на зеленому масиві лісу багряну квітку пожежі. Миттю ввімкнув сигнал аварійного зв’язку: