— А ви ж до кого у Вівдюхи? — цікавився балакучий дідок.
Я скупо відповіла, що знайома однокурсниця Галя запросила до себе в гості, що мені дуже хочеться познайомитися з волинськими лісами, бо ще ніколи тут не була.
— А, то ви теж на лікаря готуєтесь? — зрадів візник. — Гарне діло! Більше буде лікарів — менше забобонів. А то слави на весь Союз — знавець, знавець, а знання у нього — як кіт наплакав! Хе-хе!
Мені здавалося дивним, що близькі люди відчувають якусь неприязнь до старого цілителя. В чому тут справа? Заздрість чи якась психічна несумісність, а може, діє одвічне правило — "нема пророка в своїм краю"? Треба в цьому розібратися.
Галині батьки й родичі зустріли мене ласкаво й гостинно. Я попросила подругу, щоб не говорила про мою цікавість до діда Радька. Вона хотіла супроводжувати мене в пущу, до хутора Ведуни, та я вирішила йти на зустріч сама.
— Може, повідомити? — занепокоїлася Галя.
— Нащо? Так буде краще. Лиш покажеш стежку, а там, неподалік від хатки, залишиш мене.
— Вовків не боїшся?
— Шукачів вовки не їдять, — пожартувала я, — у них м’ясо отруйне. Хижаки полюють на дачників.
Посміявшись, спочинувши, ми вирушили до лісу. Був прозорий літній ранок, на травах блищала роса, день видався погідний, бездощовий. Я вирішила одягнутися в заяложену туристичну форму — штормівку, джинси. Тривожилася: чи пізнає мене дід у "хіповім" вбранні, чи не одвернеться?
Дорога, густо встелена споришем, привела нас до озера. На тім боці в дзеркалі вод відбивалася стіна ялин і беріз, в спокійнім плесі купалися цнотливі лілеї. Сонячні промені мерехтіли в просвітах поміж стовбурами дерев, здавалося, ніби вогняний човник переплітав їх золотими нитками наступаючого дня. Було святково, урочисто, легко.
— Дивне відчуття, — шепнула Галя, обнімаючи мене, — ніби ліс приготувався зустрінути нас.
— Так воно і є, — відповіла я, бо серце тріпотіло такою ж певністю.
Ми ще трохи пройшли й зупинилися. Подруга пояснила, що дорога, яка повертає ліворуч, веде до хатини лісника, а гарно втоптана стежина праворуч — то слід багатьох тисяч відвідувачів, котрі жадали зцілення від діда Радька. Я попросила, щоб вона поверталася додому і не боялася, коли я затримаюся. Зі мною нічого злого не трапиться — інтуїція підказувала це впевнено й твердо.
Галя неохоче попрямувала назад, кілька разів оглянулася, і я бачила, як світилися тривогою й любов’ю її сині очі.
Ліс дихав прохолодою, грибами, ніжною прілістю. У хащах стоголосо відлунювала пташина хвала новому дню. Мені хотілося йти покрученою стежиною вічно, здавалося, що це і є радість, втілена в дію та життя: тихе прямування до таємничого притулку дива в супроводі сонячної пісні.
Незчулася, коли вийшла до маленької галявини. Крізь чагарі поблискували води озера. Під правічною грушею блимала невеликими віконцями хатка, вкрита соломою, подвір’я оточувала стіна полину й коноплі. Від цієї своєрідної зеленої варти дихало певністю й запаморочливим духом владності. Мені подумалося, що недарма люди в давнину сіяли довкола обійстя полин і коноплю для захисту від "нечистої сили". Тепер легко збагнути, що потужний потік фітонцидів створює цілющий заслон супроти будь-якої інфекції.
Я підійшла до дверей хатинки, постукала. Ніхто не відповів. Потім помітила, що клямка накинута на скобу і приткнута кілочком. Отже, господар кудись пішов, доведеться зачекати.
Зненацька вгорі щось залопотіло, і хрипкий, гаркавий голос закричав:
— Добргий день! Добргий день! Добргий день!
Від несподіванки я сахнулася, поза шкірою прокотився мороз. Глипнувши вгору, побачила на гілляці столітньої груші старезного ворона-крука. Він вимахував крильми і, дивлячись одним оком на мене згори вниз, дружелюбно кивав дзьобатою головою. "Невже цей чорний птах уміє розмовляти? — подумалося мені. — А чому б і ні? Ворони легко піддаються вихованню, про це повідомляють багато джерел. Мабуть, цей птах належить старому цілителю, ось він і навчив його окремим словам".
Ніби стверджуючи мої думки, ворон ніжно забурмотів:
— Дід Ргадько! Дід Ргадько! Дід Ргадько!
Я засміялася і сказала йому:
— Розумний птах! Молодець! Дід Радько — це твій господар. А як звати тебе?
— Кагра! Кагра! Кагра! — замахав крилами ворон.
— Кара? Чудово. Кара — мудрий птах. А я — Русалія.
— Ргусалія! Ргусалія! Ргусалія! — радісно загомонів птах, пританцьовуючи на гіллі.
Я оглянулася довкола. Тиша, казкова хатка, стіна конопель та сивого полину, віщий ворон на груші. Може, це сниться? Хіба таке буває?
Птах злетів з дерева, піднявся над хаткою, зробивши кілька широких кіл над обійстям. Потім різко спланував униз, майже торкнувся мене крильми, знову свічкою піднявся вгору. І урочисто загорлав:
— Дід Ргадько! Дід Ргадько! Дід Ргадько!
Потім метнувся до лісу і пропав за деревами. Деякий час його не було видно й чути. Я прислухалася, ждала. Сонце піднялося над хащами, почало припікати. Я обійшла довкола хатинки, відзначила, що городу у господаря лісового обійстя практично нема. Під вікнами кілька кущів шипшини, черемхи, біля десятка яблунь та груш, три рядочки порічок, агрусу, смородина, чималий клапоть малини. І неторкане буйнотрав’я довкола, ніби в дикому полі, а поміж ним — кілька стежечок. Я зауважила, що в тих заростях був певний порядок, помітила з десяток реліктових рослин, внесених до Червоної книги: з них найбільше мене зацікавив горицвіт — вогниста велика квіточка привітно пломеніла в густій траві.
Зненацька знову над хатою закричав Кара, шугнув до мене, затріпотівши крильми, і, низько плануючи поміж деревами саду, полетів до лісу. Повернувся назад і ще раз проробив те саме, вигукуючи:
— Ргусалія! Ргусалія! Дід Ргадько! Дід Ргадько!
"Невже він кличе мене? — похололо в грудях. — Хіба ворон здатний до осмислених дій? А чому б ні? Якщо він знає, де господар, то може провести до нього. Як він це робить — машинально, інстинктивно чи свідомо — хіба це має значення?
Я рушила до лісу, зупинилася під сосною, на яку сів Кара. Він зірвався з дерева, полетів далі в гущавину, сів метрів за двісті на гіллястого дуба. Я нишком усміхалася сама до себе, долаючи й ту відстань. Ворон, побачивши мене під дубом, повторив ще свої перельоти. І так багато разів. Захопившись грою з птахом, я не дивилася, куди йду, що довкола мене. Отямилася тоді, коли вигулькнула з чагарів на узлісся, всуціль укрите смарагдовою зеленню і квітами. Далі блищало невеличке озерце, оточене стіною ситнику та чар-зілля, а за ним — знову стіна дубового лісу. Над берегом квітували кущі глоду й шипшини, під ними я помітила постать людини, котра сиділа на траві, підібгавши ноги під себе, як Мамай на відомих давніх зображеннях. Сонячні промені висріблювали його сиве волосся і уподібнювали гному чи лісовику з народних казок. Я згадала характеристику Галі: срібне сонечко; і догадалася, що це, безумовно, і є дід Радько. Дивилася на нього здалека і відчувала, що цю мить вже колись переживала. Коли, як? Не мало значення. Було гарно, легко, тривожно, якась урочистість сповнювала душу. І ледь чутна незручність, що грубо вторгаюся в ніжне співзвуччя природи й цієї сивої людини.