— О ні, не дай Боже такого! Тоді вже краще смерть! — перебила його князівна.
— А я волію краще жити, бо смерть така штука, від якої все одно не відкрутишся. Мені здається, що сам Бог нам цього діда послав. Я їх із поводирем, як і тих чабанів, налякав, що князь із усім військом близько. Днів зо три тепер від страху в очеретах голі сидітимуть. А ми тим часом, переодягнені, до Золотоноші якось доберемося, знайдемо братів твоїх, мила панно, — добре, ні — підемо далі, аж до гетьманів, або князя чекатимемо, і все у безпеці, бо дідам від хлопів і козаків ніякого страху. Можемо навіть через обози Хмельницького неушкодженими пройти. Тільки одних татар vitare нам треба, бо вони тебе, мила панно, як пахолка молодого у ясир візьмуть.
— То і я тоді перевдягтися мушу?
— Отож. Годі тобі, мила панно, козачкувати, перевдягнися ти хлопським підлітком. Щоправда, для хамської дитини ти надто гарна, як і я для діда, але це нічого. Вітер обвітрить твоє личко, мила панно, а в мене від ходіння живіт спаде. Усю опасистість свою випотію. Коли мені волохи око випалили, я гадав, що жахлива біда зі мною сталася, а тепер бачу, це мені знадобиться, бо якщо дід не сліпий, це викликає підозру. Ти мене, мила панно, за руку водитимеш, а кликатимеш Онуфрієм, бо таке в мене моє дідівське ім'я. А зараз чимшвидше перевдягнися, бо нам пора в дорогу. А дорога, позаяк пішки, тривалою буде.
Пан Заглоба пішов, а Гелена враз почала перевдягатися у дідівського поводиря. Вона скинула козацький жупаник і, виполоскавшись у річці, наділа селянську свитку, солом'яного бриля і дорожні сакви. На щастя, підліток, котрого пограбував Заглоба, був стрункий, тому все на неї чудово згодилося.
Заглоба, повернувшись, уважно огледів її і сказав:
— Боже мій! Не один рицар залюбки позбувся б багатства свого, аби лиш його такий пахолок супроводжував, а вже гусар, котрого я знаю, напевно б це вчинив. Тільки от із волоссям твоїм треба конче щось зробити. Бачив я у Стамбулі гарненьких пажів, але такого — ніколи.
— Дай Боже, щоб мені на зле не вийшла врода моя! — відповіла Гелена.
Але все–таки усміхнулася, бо її жіночій натурі лестило приємне здивування пана Заглоби.
— Врода ніколи на зле не виходить, і я перший цьому приклад. Коли мені турки в Галаті око випекли, хотіли вони і друге випекти, але врятувала мене дружина тамтешнього паші, і саме через мою незвичайну вроду, залишки якої ти можеш іще, мила панно, бачити.
— А ти казав, ваша милость, що це волохи тобі око випекли.
— А таки волохи, але потурчені, котрі в Галаті у паші служили.
— Але ж вашій милості його не випекли!
— Зате воно від гарячого заліза полудою взялося. А це майже те саме. Що ж ти, мила панно, із косами своїми збираєшся робити?
— А що ж? Треба відрізати.
— А таки треба. Тільки як?
— Шаблею вашої милості.
— Шаблею добре голови стинати, але волосся — я вже й не знаю, quo modo ?
— Знаєш, ваша милость, як? Я сяду біля цього поваленого стовбура, перекину через нього волосся, а ти, ваша милость, рубонеш і відріжеш. Тільки голови мені не зітни.
— Про це, мила панно, не бійся. Не раз я ґноти у свічок напідпитку стинав, самої свічки не зачепивши. Тож кривди я тобі не заподію, хоч робити таке мені доводиться уперше.
Гелена сіла біля стовбура, перекинула через нього своє довге чорне волосся й підняла очі на пана Заглобу.
— Я готова. Рубай, ваша милость, — сказала вона.
І всміхнулася до нього трохи засмучено, бо жаль їй було волосся, котре при голові ледве можна було взяти у дві пригорщі. Та й панові Заглобі якось не хотілося цього робити. Він обійшов стовбур, щоб зручніше замахнутися, і пробурмотів:
— Тьху! Тьху! Я волів би краще бути цирульником і оселедці козакам підголювати. Здається мені, що я катом став і до катівської беруся роботи, бо відомо милій панні, що вони чаклункам волосся на голові обрізають, аби диявол туди не сховався і силою своїх чарів тортур не зіпсував. Але ж мила панна не чаклунка, тому й затія ця бридкою мені здається, за яку якщо мені пан Скшетуський вух не відріже, я йому imparitatem учиню. Далебі, рука аж замліла. Замруж хоч очі, мила панно.
Пан Заглоба потягся вгору, ніби у стременах до удару готувався. Плоске лезо свиснуло в повітрі, й умить довгі чорні пасма ковзнули по гладенькій корі стовбура на землю.
— Усе, — мовив Заглоба.
Гелена швидко підвелася, і враз коротко обрізане волосся чорним кружальцем розсипалося довкола її обличчя, що взялося рум'янцем сорому, — відрізати косу для дівчини у ті часи вважалося великою ганьбою, а отже, була це з її боку чимала жертва, піти на яку змусили крайні обставини.
В очах у дівчини забриніли сльози, а пан Заглоба, невдоволений собою, навіть не втішав її.
— Мені здається, я вчинив щось ганебне, — мовив він, — і повторюю тобі, мила панно: якщо пан Скшетуський справжній кавалер, він мені за це вуха відрізати мусить. Але не можна було інакше, бо sexus милої панни відразу одгадали б. Тепер принаймні можемо йти сміло. Розпитав я у діда й дорогу, коли йому ножа до горла приставив. Як він розказав, спочатку ми побачимо у степу три дуби, біля них буде вовчий яр, а повз яр дорога через Дем'янівку на Золотоношу. Сказав він мені, що й чумаки тією дорогою їздять, тож можна й возом під'їхати. Важкі хвилини ми з милою панною переживаємо, тому згадуватимемо їх вічно. Тепер от і з шаблями доведеться розлучитись, бо ні дідові, ні поводиреві не гоже мати при собі шляхетської амуніції. Засуну я їх під оцей стовбур, може, дасть Бог, колись заберу. Чимало походів бачила ця шабля і великих перемог була причиною. Повір мені, мила панно: я досі був би вже рейментарем, якби не invidia і злість людська, які підозрювали мене у прихильності до міцних напоїв. Так воно на світі завжди. Нема ні в чому справедливості! Якщо я не ліз, як часом дурні, на рожен, і з мужністю, як Cunctator новий, умів поєднувати розважливість, так навіть пан Зацвіліховський перший казав, що я боягуз. Добрий він чоловік, але злий на язик. Іще недавно допікав мене, що я з козаками братаюся, а якби не це братання, так ти б, мила панно, напевно Богунового насильства не уникла.
Отак розмірковуючи, повстромляв пан Заглоба шаблі під стовбур, накрив їх бур'яном і гіллям, потім почепив через плече сакви і ліру, узяв у руку дідів кий, усипаний кременями, махнув ним раз–другий і сказав: