Що зупинило її увагу на отій жінці з гостреньким обличчям, у пенсне, ще досить молодій, з якимись швидкими, метушливими жестами рук, наче вона ними мусила довести, що їй, саме їй, зараз потрібна праця? Чи сподобалася вона Марії? Одразу вона не викликала ані симпатії, ані антипатії. Правда, Марія була втомлена після власної нічної роботи, після прийому доброго десятка жінок, розмов із ними, після ділових справ з приводу чергового номера журналу з Надією Білозерською — ретельною помічницею і вірною подругою. Марія відчула, що вже на сьогодні нема сил, треба відпочити. Але жінка не хотіла йти, поки не поговорить із "славетним Марком Вовчком". Невже Марко Вовчок не має серця і не вислухає її? Наче перед самими очима Марії мелькали тонкі руки в модних мітенках з дрібними оборочками. Марія бачила, як за пенсне весь час мигали очі, жінка швидко знімала його і протирала скельця — не від сліз, очі дивилися уперто. Марії стало ясно — відвідувачка була переконана, що не піде звідси, доки не доможеться свого.
— Але зрозумійте, зараз у жодного видавця нема книг на переклад,— втомленим голосом пробувала перервати каскад запевнень, як добре та швидко вміє ця жінка працювати.
— Але ж мене ніхто не знає. Ніхто. Я тільки приїхала. Невже ви не простягнете руки допомоги молодшій сестрі, яка теж вірить у вас, яка схиляється перед вами, для якої в далекій глухомані ви були світочем, вогником?! Читаючи ваші твори, я уявляла, що ви, саме ви, відгукнетеся на життєву потребу бідолашної, самотньої жінки, знання якої безцільно гинуть і сама вона гине.
Руки в мітенках на мить зупинилися, міцно сплівши пальці.
Марія втомлено ледь підвелася — вона хотіла припинити це словесне виверження, вона не зносила мелодрам і лестощів.
На яку біду саме в цю мить зайшла Надя.
— Пробачте, хвилину! Марусю, я зустріла Зво-нарьова, він просив тебе не зволікати з перекладом казок Андерсена. До завтра, до побачення, мила!— Надія пішла.
— Казок Андерсена!— схопилася жінка.— Боже мій! Ви перекладатимете казки Андерсена! Ці божественні, незрівнянні казки, які я знаю з дитинства напам'ять! їх читала мені ще бабуся німецькою мовою! Ви ще не переклали їх?
— Ні,— мовила Марія, не розуміючи, на що та наміряється.
— Будьте милостиві! Будьте великодушні! Зробіть добре діло.— Прохачка склала молитовно руки, як складають жінки в костьолах перед мадонною.— Дайте мені їх перекласти!
— Як? Адже просили мене,— щиро здивувалася Марія.
— Я знаю, знаю, ці казки не довірять абикому. У-вас ім'я. У вас авторитет, а мене ніхто не знає. Хай ваше ім'я стоїть на перекладах, а зроблю я. Адже, певне, у вас і без цього невеличкого перекладу є заробіток, а я, я,— тут вона схлипнула,— ледь животію в злиднях. Часом я не можу купити дитині склянку молока.
— Гонорар за це буде зовсім незначний,— розгублено мовила Марія.
— Хай, хай копійки, мене й вони порятують. Певне, ви ніколи не знали, що інколи й копійки рятують! Я ж зовсім самотня в Петербурзі.
Марія не знала! Париж, малий Богдась, тарілочка смажених каштанів. "їж, я вже їла..." Але вона ніколи не була самотня. Тургенев, Єшевський, потім Етцель і завжди Саша...
Мабуть, боги покарали, що таке їй серце дали,— не могла вона не співчувати чужій біді.
Власне, що просить ця жінка? Вона перекладе казки, Марія їх перевірить, одредагує, поставить своє ім'я, а гроші віддасть цій жінці. Тільки деякі, свої улюблені, вона перекладе сама... "Ялинку", "Русалочку", "Диких лебедів" і, може, ще "Голого короля"— себто "Нове вбрання короля"... А всі гроші віддасть цій жінці.
Взагалі, шкода. Цю роботу вона б сама виконала залюбки, для відпочинку душі. А втім, правду кажучи, їй негайно треба закінчувати свою нову повість, і ще не зовсім готовий черговий роман доброго паризького друга Жюля Берна, він любить її переклади і дав тільки їй це право. Не можна підводити ані його, ані Етцеля. А справа з казками, може, й справді врятує жінку.
Вони домовились про спільну працю. Жінка зойкала, закочувала очі догори, казала, що вік пам'я-татиме¿1' добрість, взагалі, базікала, базікала безупинно, поки Марія рішуче не встала з-за столу і не сказала:
— Пробачте, у мене ще багато справ. Значить, домовились, і прохання — принести точно в призначений день. Жодного дня запізнення. Адже я мушу все перечитати.
— О! Хіба можливо, щоб я спізнилася?! Нарешті вона пішла. Щось муляло серце Марії —
все вийшло якось негаразд. Але ж треба було допомогти?
Чом тільки ця жінка така настирна й балакуча?
"Ялинку" вона перекладала сама і часто зупинялась не тому, що треба було підібрати відповідний вираз, влучне слово. Просто її охоплював безмежний сум. Наче читала про своє життя. Але чому? Адже вона зараз у розпалі роботи і до кінця ще далеко. Навіть згадуючи твердження Герцена, що справжнє життя жінки, "соціальне", так би мовити, починається з п'ятдесяти років,— їй ще далеко до п'ятдесяти!
А втім, безмежний сум оволодівав нею дедалі дужче.
Андерсенівській Ялинці все здавалося — завтра, завтра відчує вона свято, щастя життя! Що їй ліс, квіти, рідні дерева, веселі зайчики-стрибайчики і щебетушки-пташки! Хіба для того вона росла, щоб бути завжди коло них?
А на горищі Ялинка згадувала це як найкращі дні свого життя.
Отак, як вона, Марія, згадує раптом Немирів... свою не займану житейським брудом ясну молодість, безкорисливих друзів, першу радість творчості. Може, то й були найщасливіші дні?
Потім у Ялинки було веселе свято серед людей. Але вона гадала, що справжнє свято почнеться завтра. Завтра її знову вберуть, заквітчають гілля, з якого діти позривали прикраси, і добрий товстенький стариганчик знову розповість казку про Клум-пе-Думпе і про Іведе-Аведе, як досяг він вершечка сходів, і хоч упав, та все ж таки потім підвівся і здобув собі принцесу.
Дурна Ялинка! Вона чекала "завтра" і не відчувала, що саме тоді було її найбільше свято в житті, її найвища сходинка.
Чому щастя з Сашею було наче крадене? Вони чекали чогось—от-от щось трапиться, і все буде гаразд. Навіть у Нейї, де вони жили разом, усе було як на піску, і вона була "мадам Маркович", і попри все чоловік чекав її "додому", на Україну, а Сашина мати не визнавала її, гудила, аж поки не впала в обійми Марії коло Симонова монастиря, коли опускали в могилу труну з Сашею...