Звичайно, тітка не віддала б небоги на поталу, вона сама його ненавиділа, вона тільки лякала, але ж дівчинка бачила, що злидні обступили їх з усіх кінців, та ще й інші справи непокоїли, про які тітка наказала мовчати...
Дівчинка, схиливши голівку, ледве ступала, так їй страшно було і на ґанок піднятися, і сінці перейти, та, коли тітка постукала і відчинила двері до кімнати, дівчинка підвела голову і як ошелешена зупинилася. Вона навіть не глянула на пані, яка сиділа коло вікна і до якої зовсім без страху підійшла тітка. Дівчинка одразу побачила шафу, велику широку шафу, в якій стояли книги — скільки книг! Вона ніколи ніде не бачила стільки книг! Торік вона зовсім недовгий час ходила до медресе — так звав свою школу їхній мулла, але вона нічого не розуміла з тої науки, з арабських літер, з незрозумілих сур незрозумілою мовою, що їх вчили співучо напам'ять. Книг там, крім корану, з якого читав мулла, не було. Вона ніде не бачила книг, де їй було бачити? У кого? Навіть у самому Нальчику вона була один-однісінький разочок!
А тут вдома, в хаті було стільки книг! Стара пані глянула на неї, помітила цей подив.
"Боже мій,— подумала Марія Олександрівна,— в якому прадавньому часі я опинилась!" Але цей неудаваний подив, немов дівчинка всім своїм єством побачила якесь чудо, водночас приємно вразив Марію Олександрівну. Незнання, необізнаність ще не свідчать про нерозум. Вона всміхнулася дівчинці.
— Як тебе звуть?— спитала вона.
— Софіят, Софіят її звуть,— з готовністю і радістю, що, здається, все обійдеться гаразд, відповіла жінка.
— Хороше ім'я, якші, якші. По-нашому Софійка. Підійди до мене,— і поманила її рукою.
Софіят підійшла, схилила голівку, і Марія Олек-
сандрївна погладила її коси, що спускалися з-під круглої шапочки.
— Які коси гарні, густі, чорні.
Тітка правду казала. Нема чого лякатися доброї пані.
Хіба вона, Марія Олександрівна, знала, що так буде через багато років?
Вранці здалося, що їй краще і може вистачити сили вийти, посидіти над своїми паперами, але раптом важко стало дихати. Вже знала: це на зміну погоди, і цілий день лежала. Тільки думала над "своїм". А "свого" ж було багато, надто багато, і не тільки думки про синів. Неспокій про них, немов тінь, завжди й скрізь не залишав її, як і думки про те, що колись почала писати. Виринали живі постаті, і чулися окремі слова, окремі вирази. Ні, вона сьогодні не нарікала, що неспроможна сидіти за столом, їй хотілося бути тихо, наодинці з тими постатями, тими словами.
— Чи ти хочеш чаю? Я тебе вже питаю втретє,— почула вона голос чоловіка, нетерплячий і незадо-волений.
— Будь ласка! Хай сюди Софійка принесе, таки хочеться гаряченького, щось мерзну.
Але чує, що Михайло Дем'янович за стіною наказує:
— Гамаль, віднеси пані чаю.
Чому Гамаль? Це хлопець, який допомагає на подвір'ї. Може, був саме коло Михайла Дем'яновича, а Софійка десь далі? Та хлопець довго не йде. Певне, тільки-но поставили кип'ятити? Краще не питати, бо Михайло Дем'янович може й сердито зопалу відповісти... Дуже він змінився. Чи просто втомився від клопоту по господарству? Але ж колись і вона не мала вільної хвилини, та хіба вияв-
2 О. Іваненко
17
ляла хоч трохи нечемності до чужих чи до своїх — чоловіка і синів? Не треба про це думати.
Нарешті хлопець заходить до кімнати, незграбно тримаючи блюдечко з чашкою чаю. Чай вихлюпується на блюдечко і на підлогу. Краще мовчати. Раніше вона просто не терпіла такої неохайності... А чай зовсім негарячий, не те що от-от закип'ятили. Надпила кілька ковтків... На такі дрібниці не треба звертати уваги. Надто багато "дрібниць" оточували її вже багато років.
Хіба вона знала, що так буде через багато років? Навіть і не думала про багато років.
Вона думала про "багато років", коли була з Митею, а вийшло так недовго, так несправедливо, жорстоко недовго.
Щось останнім часом, невідомо чому, згадується саме Митя. Митя Писарєв.
Ото було справжнє життя, сповнене праці, планів, розуміння всього, чим жив кожен із них. Справжнє життя. Тільки надто коротке. Воно урвалося, коли Митю, нерухомого, витягли з моря і вона заголосила. Боже мій, господи! Як вона голосила там на березі, немов певна була — він почує, він побачить, як вона його любить, любитиме, як він потрібний їй. І не лише за ним вона голосила, а й за своїм життям, бо з ним, саме з Митею, бажала бути довіку, хотіла, щоб її Богдан, син першого чоловіка, Опанаса Марковича, був схожий на Митю!
Зараз вона Митю найчастіше згадує, ніби перед ним виправдовується за все, що було потім, за все нездійснене і невиконане. Ніби і виправдовується, і скаржиться. Чом людині завжди хочеться звіритись комусь, комусь поскаржитись? Нікому їй тут пожалітися. Хіба що цей зошит буде зараз єдиним другом, якому можна звірити свої болісні думки.
Так, напівлежачи, олівцем писала вона, і здавалося — розмовляє то з Митею, то з Богданом, зовсім не думаючи, що хтось інший прочитає. Просто треба ж комусь пожалітись.
А вже сутеніло. Певне, зараз запалять лампу. Вона зупинилась на півреченні...
За вікном спочатку потемнішали на обрії гори, потім непроглядна темрява впала на них, на ліси, долини, аули, містечка й фортеці, на їхній маленький будиночок. Усе навколо баба чорним кожухом вкрила, як примовляли дітям на Україні, а тут Со-фійка якось сказала: "Джигіт чорною буркою накрив".
І настала ніч.
Не любила вона ніколи ночі, не любила пізньої сльозливої осені, не любила холодної зими. Вона любила ранки, коли ледь-ледь світало, палко й досі кохала й завжди нетерпляче чекала весни, коли благословлялося на пробудження природи і все буяло, розквітало, росло, стриміло вгору, у височінь.
А вночі дужчала самотність.
От чого вона боялась усе життя, от що її завжди гнітило і лякало. Вона завжди просто якось гарячково-співчутливо ставилася до самотніх людей.
Згадала, у Петербурзі, коли жили разом з Митею Писарєвим, Митя інколи проводжав її до лікарні, де лежала сестра випадкової провінційної знайомої. Нікого з рідних у хворої не було в Петербурзі, ніхто її не відвідував, крім Марії Олександрівни, і лежала та нерухома, усім байдужа, безмовна і часто безтямна.