Але він, Доманицький, здивувався, читаючи тільки-но одержаний лист від Михайла Дем'яновича. Лист був, як і попередні, сповнений журби і суму, готовності все зробити, щоб ім'я Марка Вовчка зайняло належне почесне місце в рідній літературі, але там же повідомляв Михайло Дем'янович, що він одружився з дочкою близьких друзів Марії Олександрівни — Ганною Степанівною Єшевською, яка дбайливо дивиться за дорогою могилкою, і з листа можна було зробити висновок, що догляд за могилкою, за речами письменниці — єдина причина одруження. Одружився, то й одружився. Він їх не знав особисто, його мета була дізнатися якомога більше про життя самої письменниці, і він перший заклав міцне каміння до грунту правдивого пам'ятника письменниці в історії літератури.
Михайло Дем'янович все ретельно, сумлінно розбирав і беріг. Він завжди ставився шанобливо до паперів дружини, тепер же просто з побожністю — кожен аркушик, обірваний клаптик паперу, списаний її рукою, він хотів сховати, не кажучи вже про її листи до нього.
Він знайшов і ту недописану передсмертну записку — сльози полилися з очей, коли читав її. Він відчував себе винним, він відчував деяку її несправедливість до нього, але розумів її. І вона ж ніколи не ображала його, не докоряла, а сама була ображена. Він міг би знищити цю записку, і ніхто ніколи не кинув би в нього слова докору. Але ні! Все-таки недарма прожив він коло цієї незвичайної людини тридцять п'ять років! Він зберіг і цю гірку записку поруч з її дружніми і часто ніжними листами.
А збереження цієї записки — його покута, його каяття...
Усе, усе, що тільки можливо, до чого тільки торкалась її рука, він мусив зберегти.
У перший період гострого розпачу він гадав віддати будинок в пам'ять Марка Вовчка для відпочинку українським письменникам з умовою, що він там житиме і доглядатиме могилу. Але ніхто цією його пропозицією не зацікавився, надто далеко був Нальчик від великих міст. Сини до цього ставились досить байдуже. Самі вони також особисто не були зацікавлені в ньому — ані Богдан, ані Борис, а їхні жінки й поготів...
Проти цього рішуче заперечувала Ганна Степанівна, хоча тоді ще не стала дружиною Лобача-Жучеика, але ж усі призвичаїлись до неї як до члена родини. Вона ніколи не заперечувала Михайлові Дем'яновичу, діяла спокійно, стиха, впевнено. Вона була йому необхідною помічницею у всьому і потроху довела, що нікому, крім нього, цей будиночок не потрібний, і треба перш за все зберегти всі речі, і як це чужі вештатимуться тут, де жила їхня дорога, незабутня, незрівнянна ні з ким Марія Олександрівна, і хто збереже, догляне рідну могилку, як не Михайло Дем'янович, а вона в усьому допоможе.
На Михайла Дем'яновича вона дивилася з покірністю, з таким розумінням усіх його дій і бажань, як ніхто, і це було не лицемірством з боку немолодої вже дівчини. Ніхто не знав — ще в перші роки одруження Марії Олександрівни з молодим Лобачем, коли вони приїздили до Москви і бували, а то й зупинялись у Єшевських, дівчина-підліток закохалася в Мішеля. Коли згодом вони зустрілися в Нальчику, вона була певна, що це "перст божий". Для неї було щастям увійти в їхній дім, стати мовби членом сім'ї. Вона завжди жаліла під час хвороби Марії Олександрівни не її, а його, завжди з її слів виходило, що Марія Олександрівна чогось вимагає, чимось незадоволена, роздмухувала непомітно дрібні непорозуміння між ними і завжди доводила, коли лишалася з ним віч-на-віч, що він правий у всьому і потерпає від гордої письменниці — боронь боже, вона ніколи лихого слова не казала про його дружину, але так співчутливо зітхала, так намагалася підкреслити, як йому не щастить, йому, доброму, освіченому, далеко молодшому, що якийсь слід від охів та зітхань лишався.
Після похорону,— а, до речі, багато людей зібралось, до того ж кабардинців і балкарців, жінок і чоловіків, її поважали й любили, "добру стару пані",— Ганна Степанівна з допомогою заплаканої Софійки, її тітки порядкувала і поминками, і стежила, щоб "нічого в домі не розтягли". Вона днювала й ночувала в будиночку, і це було для всіх природним. При її строгому, недоторканому вигляді, при такому розпачі Михайла Дем'яновича ніхто не міг і передбачити, що це кінчиться шлюбом, та про це просто ніхто не думав, і, між іншим, нікого з сусідів і знайомих це не здивувало. Так само, як і синів. Часто бачили сусіди трохи згорблену, худорляву постать Михайла Дем'яновича коло могилки, де він все майстрував, метушився, садив, поливав, ніхто не чув, щоб він ніжно розмовляв з Ганною Степанівною, як з жінкою, не бачив, щоб сидів з нею в садочку, гуляв. У хаті він тримався господарем, сердився, коли навіть якась дрібна річ стояла не там, де поставила "Марусенька", він сам витирав порох з її карток, з її книг, і Ганна Степанівна потай жорстоко, болюче ревнувала його до померлої дружини. І не було радості перемоги — от вийшла за нього заміж, повінчалася з ним, за яким потай все життя зітхала,— і безмежно заздрила "цій старій".
До паперів Марії Олександрівни він її не допускав. Це було його "санта санкторіум".
Якщо не біля могилки порався, адже він добився дозволу поховати, як вона колись сказала, в садку під улюбленою грушею, то сидів, переглядаючи папери, розкладав по роках листи її, до неї, перечитував і знову жив тим життям, і наче в такі хвилини Ганна Степанівна дратувала його своїми обмеженими інтересами та вимогами до життя.
Легше було з Богданом. Певне, з Богданом, коли той приїздив, було найлегше. Богдан розумів, що ім'я Марка Вовчка, вся її творчість, життя варті більшої уваги. А втім, коли вже минуло багато років, і життя зовсім змінилося, вже після Жовтневої революції, і до нього приїхав молодий літератор з дружиною, Михайло Дем'янович хоча й показав теки з паперами, які він так сумлінно розіклав, листи, речі, якими не встиг скористатися Доманиць-кий (він помер через три роки після Марії Олександрівни), все-таки цьому літераторові Михайло Дем'янович нічого не дозволив брати з собою. Той клявся і присягався, що хоче написати докладну біографію Марка Вовчка, що він зараз працює над виданням найповнішого зібрання творів письменниці, та Михайло Дем'янович нагадував пушкін-ського Скупого — він боявся розлучитися зі своїми скарбами.