Води з кринички

Страница 12 из 22

Иваненко Оксана

Минав час, і, мабуть, ця тварина Трепов вже не хвилювався про своє становище, вже не боявся помсти революційної молоді.

І раптом вибухнув постріл. До кабінету Трепова в час прийому зайшла молода дівчина з "проше-нієм", але замість "прошенія" з-під довгого бурнуса вона простягла руку з револьвером-"бульдогом" і вистрелила просто в нього.

Це була Віра Засулич.

Марія Олександрівна згадала — про неї, про свою знайому, розповідала Аня Глазухіна, коли ще була на волі.

Цей постріл здивував, сполошив усіх. Одразу Віра заявила, що вирішила помститися за наругу над Боголюбовим, про якого вона дізналася з газет і від знайомих, і більше нічого не скаже.

Обивателі приплітали якісь особисті рахунки з обов'язковою домішкою любовних інтриг. Але ж у цьому не було й крихти правди, хоча суду було б легше виключити будь-які політичні причини і судити в звичайному кримінальному порядку.

Вищий Петербург сичав — таке нахабство, така зухвалість! Зайти в кабінет і впритул вистрілити! До чого дійшли ці нігілісти, соціалісти, терористи! Страта, прилюдна страта в науку іншим.

А молодь, революційно настроєна і навіть просто щира, чесна молодь, далека від політики, підносила дівчину в ранг беззаперечної героїні.

— Я мушу побачити її, обов'язково побачити,— вирішила Марія Олександрівна.

Яка вона, ця дівчина? Вона знала, що йде, в кращому разі, на довічну каторгу. Що ж спонукало її, яка доконечна впевненість, віра в свою дію дали їй сміливість самій ступити на кострище? А може, жадання слави, психічна афективність?

— Судитимуть в окружному суді,— повідомила Марії Олександрівні Вірочка Єракова.— А головою суду знаєте хто? Анатолій Федорович Коні — знайомий мого батька і Некрасова.

— Вірочко, ви попросите у нього квиток для мене?

Вірочка почервоніла:

— Мила Маріє Олександрівно, я не насмілюсь...

— А може, мені самій написати йому? — роздумливо мовила Марія.

— Справді, це буде краще, адже він вас напевне знає.

Він її, звичайно, знав, відому письменницю, так само, як і його знали в літературних колах як надзвичайно порядну, чесну людину, культурну і розумну, взагалі виняткову в юридичних судівських колах.

Його не здивувала записка Марії Олександрівни. "Я прохала Віру Олександрівну передати Вам мою покірну просьбу про квиток на справу Засулич, та вона, хоч і хотіла це для мене зробити, не наважилась сама послати, і я набралася сміливості сама звернутися до Вас, в чому Віра Олександрівна мене підтримала. Для мене буде дуже важливо слухати цю справу, а не читати тільки про неї звіт, і я буду Вам безмежно вдячна, якщо Ви не відмовите дати мені квиток.

Марко Вовчок.

Мені дуже хочеться написати Вам про речі, що не стосуються квитка на справу, і, напевне, я Вам напишу. При нагоді скажіть Вірі Олександрівні згадати мою..."

Далі голова окружного суду Анатолій Федорович Коні не міг розібрати слова — певне, адресу? Вся записка була написана поривно, нерозбірливо, хоча й красивим жіночим почерком.

Звичайно, він її знав, письменницю Марка Вовчка, поборницю жіночих прав. Кому-кому, а їй треба побувати на суді. Йому самому було нелегко. Він відповідав за суд. Вже двоє прокурорів відмовилися виступати. "Двір", всі сановники міністерства чекають від Коні безапеляційного швидкого присуду, та він однаково діятиме незалежно, як завжди, за законом і по справедливості.

На лаві підсудних сиділа худорлява дівчина років двадцяти семи. Вісімнадцяти років вона потрапила в Петропавловку, де просиділа два роки в одиночній камері, потім кілька років поневірялася по різних містах, не дивно, що її обличчя з тонкими, благородними рисами таке бліде, виснажене, хворобливе. Воно підведене вгору, і темні очі дивляться наче поверх усього і всіх, наче не стосується її нічого, що робиться в залі, ані запитання прокурора — нарешті знайшли підлабузника! — ані його промова. На всі формальні і неформальні запитання вона відповіла коротко і начебто спокійно, вона знала наперед і давно пережила, усвідомила, що на неї чекає, і відповіді нічого вже не змінять в її долі, на яку сама себе прирекла. Вона сиділа нерухомо, тільки інколи ледь тремтіли пальці, коли пригладжувала і без того рівне, скромно зачесане волосся.

А в залі суду було напружено неспокійно, та ще неспокійніше за його стінами.

На вулиці вирував кількасотенний натовп людей, переважно, звичайно, молоді. Пледи, капелюхи, високі чоботи на студентах — їх одразу можна було впізнати. Сперечалися, вигукували, обурювалися — поліція не могла втихомирити і розігнати, адже ще не переходили межі! Ще чекали. А дівчина, навколо якої буяли нестримні пристрасті, сиділа немов відчужена від усього, пройнята іншими поняттями, в інших вимірах світу і життя. Не було ані пригніченості, ані позування. Вона просто була "іншою", ніж усі... Лікарі, певне, визначили б граничну нервову екзальтацію.

Серце Марії, яка сиділа в залі, сповнював невимовний жаль до цієї дівчини. Сама Марія Олександрівна була проти терористичних актів, але ж вона ненавиділа завжди і лад, і правителів, починаючи з "царя-освободителя" з усіма його посіпаками — вищими і нижчими, постать самого Трепо-ва викликала в ній огиду.

Марія раптом згадала Потебню. їй розповідав про нього в Парижі Сахновський. Молодий офіцер Андрій Потебня вранці під час прогулянки у варшавському парку підійшов до генерала Лідерса, з наказу якого стратили кілька днів тому його друзів — двох офіцерів і одного рядового, — і на очах усіх впритул вистрелив у генерала — спокійно, казали, справді спокійно, продув навіть дуло пістолета і, поки навколо отямилися — зник, як у воду пірнув. Так то ж був чоловік, бойовий офіцер. А ця худорлява, скромна панночка — вона платилася життям за знущання з людини, якої і зовсім в обличчя не знала. Знала тільки, що юнак, як і вона, терпів тюремні страждання в одиночці, потім безвинно переніс прилюдну наругу. Навіть свідома, прогресивна інтелігенція лише пошепки обурювалася, і ніхто не підніс голосу протесту. От дівчина й вирішила сама відплатити. Марія розуміла, що от такі вже остаточно віддають себе і йдуть "в стан погибающих за великое дело любви".

Марія Олександрівна ледь трималася від хвилювання, слухаючи пишномовний, лукаво-крутійський виступ прокурора, несподівані запитання і промову захисника, який убивчо логічно, ерудовано, з досконалим знанням оперуючи статтями закону, доводив неправомірність вимог прокурора. Нарешті напутнє слово голови суду — Коні — присяжним засідателям перед тим, як вони підуть обміркувати присуд. Вся зала завмерла, слухаючи Коні. Як він