Хіба Пророк може чинити людям достойним..
Але старий Гасоферет вивів його з задуми:
— Дивися... Слухай!
Від моря пливло радісне гудіння натовпу. Кришталевими нотами виривалися з того шуму прозорі, дзвінкі голоси:
— Осанна! Осанна!
Перед Узою стояв схвильований вартівник міської брами:
— Пророк Галилейський.. З учнями.. Несе благословіння Гадар.. — і раптом урвав.
Очі старшого священика немовби прошили його чорними блискавками.
— Чого радієш, блазню? Замкнуть браму! Поставити збільшену варту!
Священик оглянув зацитьканих пастухів, оторопілий натовп, засмучених старшин і простяг руку, вказуючи пальцем на П'єсаха. Потім помислив і сказав:
— Той, кому байдуже до праці й добробуту вбогих, працюючи людей — не пророк. Підіть всі назустріч. Мені бо, священикові, не випадає виходити назустріч всі мандрівним пророкам. Просіть його, щоб оминув наше тихе місто, де, хоч і живуть грішні люди, але не покарані Господом ні проказою ані сліпотою. Тут нема кого зціляти..
— Таж говорять, що то — Месія! — озвався з натовпу несміливий голос.
— Хто це сказав? — грізно гукнув Уза. — Може, ти навчатимеш священиків? — іронічно запитав він у просторінь. — Замкнуть браму — і .. всі — по хатах! Ми надто недостойні, щоб приймати пророків!
***********************************************************************************************************************************
ПОКЛИК
Хто порахує, в який вже раз жебрак Рехум іще та іще повторював своє оповідання про те, як уздоровив його Ісус із Назарету?
— Сидів я, як завжди, в двох перегонах від міста, край дороги. Аж чую — суне юрба. Гукають "осанну" сину Давидовому.. Питаюся — що воно? — Ісус, — говорять, — з Назарету. Той, що з роду Давидового.. що мертвих воскрешає, сліпим повертає зір.. Гм.. сліпим.. Чув я про Нього, чував й раніш. Як би й не чути?!.. Але ж ось, тепер.. ну, неначе мене щось в саме серце штовхнуло. Як не закричу я щосили:
— Ісусе, Сину Давидів, змилуйся наді мною!
Та й кричу, та й кричу.. вже не міг спинитись...
Довкола уздоровленого сліпця все тіснішим колом збивався натовп. Притримуючи порожню амфору, положену на рамено боком,
заслухана дівчина не помічала, як перекупка Зебуда притискує її аж на столик міняйла Масфара. А той, і сам заслухавшись, забув про свої гроші, що вже ось-ось, від ще одного струсу стола, розточаться в куряві вулиці.
Все в Єрихоні, що мало вуха, знало про повернений чудом зір жебракові, знало й про те, що Пророк-Чудодій наближається до Єрихону. Верховіття пальм, що від них саме місто зветься "містом пальм" вітали здалеку перші святого Пророка. Хитаючи віялами широких листів, вклонялись йому, кидаючи під ноги прозоро-сині килими тіневих візерунків. Жінки виносили з дому хворих дітей. З подвір'їв спішно на ряднах або й з ліжком недужих, калік, умираючих.
Зігнута впоперек, всім знана бабуся Едида, що вже багато літ не могла випростатись, сперта на дві короткі палиці, поквапливо совгала назустріч Учителеві.
Дужі діти веселою хмарою непосидючих пташок, з вигуками і верещаннями перебігали вулицею. Нарешті, не марнуючи часу, завели гру: коли одна лава співала веселої — друга пританцьовувала, коли ж танцюристи заводили сумної — перша лава вдавала, що плаче.
А Рехум все розповідав. Тепер говорив про багатиря Мататію, того, що звуть його "праведним", бо ж ізмалку дотримує всіх приписів Закону.
— Дотримує!.. А отже й не пішов за Вчителем.. казав Рехум у схвилюванні, й раптом обома руками затулив собі очі.
— Що, що тобі? Знов не бачиш? — вхопив його за плече продавець очерету на стріли.
— Та де?! — закрутиві жебрак головою. — Бачу світло! І світ у славі Його, немов цар Соломон у вінці променистому... І барва очам моїм усміхається, як лука, квітами весняними вкрита. Тільки ж здається мені, що віднині нічого й нікого не повинна душа моя бачити, крім Того, хто мене уздоровив! — надхненно підніс вгору обидві руки Рехум.
— Але-ле! — знизала плечими Зебуда, — й додала переконливо:
— То тобі з радощів, сину!.. Ум за розум заходить..
— Стривай стара!.. А чому ж не пішов з Раббі Мататея? — допитувався продавець очерету.
Рехум оглянувся, а погляд його впав на невелику, огрядну, кремезну постать митника Закхея, що неначе вся дихала добробутом і задоволенням. Закхей нічого не питався, не виявляв збільшеної цікавости, тільки, стоячи здалеку, дивився. Його живі карі очі немов були освітлені червонавими вогниками зсередини. Не мішався до життя натовпу, тільки дивився на юрбу й тішився, бачачи як рухливо та яскраво в проміннях сонця метушаться люди. Приємно було й те, що ось знову, як в колишні прадавні часи, на землі діються чуда, а він, Закхей, може чути про них від самовидців, і навіть сам колись може побачити диво. Гарна річ — життя.. — ткала думка казкову, м'яку запону. І за тією запоною зникали неестетичні прояви життя, ті, що на них не любив звертати уваги Закхей. Було йому досить тільки того світу, який давав приємність. А про той — инший, що існував іще десь, він намагався не згадувати, та найдокладніш забути.
Рехум зауважив той "чужий" митників погляд. Підсвідомо відчув, що відмежовувало того, обсипаного дарами і ласками долі, випасеного чоловіка, від них, скривджених дітей вулиці, пасинків життя. Вмить зникло світло надхненної радости й, мов чорною хмарою затемнилось наростаючою заздрістю. Нестримно закортіло вразити, зганьбити того маєтного, задоволеного життям "грішника".
— Чому не пішов? Та тому, що Мататія — багач! — відповів Рехум, навмисне підвищеним голосом. — Тому що, як говорить святий Раббі, тяжко покинути статки та достатки навіть і для Царства Божого.. навіть і задля науки Вчителя з Назарету, що розплющує очі сліпорожденним..
— "Ось тобі, думний Закхею, маєш!.. Ото не лізь до голоти та вуличного сміття!" — додав у думці Рехум і з облегченням голосно зідхнув.
Закхей глянув на нього й відійшов так само мовчки, як мовчки дивився на пожвавлений натовп. "Для тих, що бігають босоніж, чиста і ціла одіж — вже провина й образа", — подумав без роздратування, хоч і відчув, що Рехумів натяк належався йому. "Як це дивно: всі ці люди народились у тому ж місті, говорили між собою тією ж самою мовою,в дитинстві грались разом, як брати, мали одні думки й інтереси, жили однаковим способом. А от праця, завзяття й воля до ліпшого винесла його, Закхея, над ними.. І вже вони — ворожі до нього. Йому ж — чужі, як.. самаряни чи філистимляни... Але — що йому, зрештою до того всього?! Своєю силою й розумом він досяг, що тепер, у повнім цвіті літ, може жити як хоче, у фізичній і духовній розкоші. Нещастя оминають його, та й він сам уміє не допустити до свого серця терпкости. Навіть смерть не діткнулась холодом жалю й утрати до його душі: батьки повмирали, коли він ще не розумів жаху смерти, а тому й не жалів за ними, навіть не відчув, що їх йому бракувало. Ах, красна річ — життя!