Вітер заліг, і малий човник довго тримався поблизу брига. Незриме вітрило, напинаючись, тріпотіло, а човен то підіймався, то спускався на кожній хвилі, мов спочиваючи на живих грудях. Лінгард, поклавши руку на румпель, сидів мовчки, напружено дивлячись уперед. М-с Треверс тісно закуталася в керею. Погляди їх потопали в безкраїй, глибокій порожнечі, хоч були вони недалеко від брига, про що свідчило тужливе собаче скавуління й сердите бряжчання ланцюга. Скоро скавуління змінилося на жалісне виття, немовби повз собаку проходили якісь примарні постаті; бідна тварина, наче злякавшись ночі, жалісно голосила, інстинктивно виявляючи страх перед майбутнім, сум перед смертю, жах перед тінями. А недалеко від човна Гассім та Іммада, спустивши весла, мовчки сиділи, наче тривожні подуви вітру несли в серця їх тонку отруту, що швидко— згубить їх.
— Ти бачив очі білої жінки? — гукнула дівчина.— О. Гассіме! Чи бачив ти її очі, як вони блищали під бровами, немовби стріли проміння сонця в темному лісі. Вони наскрізь пронизали мене. Я аж здригалась від її голосу! Я бачила, як вона йшла за ним... і мені здається, що вона не живе на землі... що все це якесь чародійство...— Так нарікала Іммада в темряві. Гассім мовчав. У нього не було ілюзій, і якби це був не Лінгард, а хтось інший, він мав би його вчинки за самогубство і за безглуздя. М-р Треверс і д'Алькасер були для нього могутніми раджами, певно, близькими родичами правительки Англії. Але чому вони приїхали сюди і так перешкоджають йому вернути королівство — було для нього дивною загадкою. Він тривожився за Лінгарда, не турбуючись про те, що їх великі наміри можуть загинути через спірку за цих білих. Лінгардові вчинки, на його думку, й не могли бути інші. Він був для нього людиною з твердим серцем, дужою рукою, гордою відвагою; він був для нього щирим другом. Тому Іммадині нарікання викликали у нього лише посмішку, що розлилася в темряві.
'— Забудь свою тривогу,— мовив він тихо.— Цей День ще кине своє проміння на рішучі події.— Гассім згадав за своїх вояків на "Еммі". Він хотів би, щоб вони були десь тут і чули його голос. Він жалкував, що Джаффіра не було біля нього. Гассімові було шкода, що не було тут того, кого він якось послав із звістками до свого друга. Він жив для нових жагучих надій і нових піклувань. Може, йому ще треба буде складати якесь послання, коли смерть постукає в його браму рукою озброєного ворога. Вітер змагався; хвилі, підіймаючись, гойдали на баранцях 1 малий човник, що плив уздовж берега. Вони йшли помалу; в Іммади більше стомилося серце, ніж руки, а Гассім, тихо занурюючи весла, пильно дивився праворуч і ліворуч, намагаючись розгледіти темні обриси острівців. Далеко випередивши човник і тримаючись того самого курсу, Лінгард ішов під напнутим вітрилом, прямуючи до вузького проходу між берегом і південними мілинами, щоб дістатися бухти, яка сполучала лагуну з морем.
Так, цеї беззоряної ночі неспокійні душі заполонили всі ці мілини. Густий серпанок хмар розгорнувся над ними, одірвавши їх од усього світу. Часом у м-с Треверс було таке враження в темряві, що вони їдуть дуже швидко, а іноді здавалось, що човен стоїть зовсім непорушний, що все на світі застигло, і тільки уява її блукає, визволена од усіх перешкод. Лінгард сидів непорушно поруч неї і правив, кладучи курс за вітром. Скоро побачив він спереду схожий на привид відблиск блідого світла, який земля наче відкидала в одноманітне небо. Човен підходив до мілин. Невиразний гуркіт хвиль усе зростав.
— Чи довго ще нам їхати? —тихо спитала м-с Треверс. Вона не пізнала голосу, що відповів їй:
— Завжди.— Він звучав, наче зовсім сторонній; серце її швидко заколотилось.
— Капітан Лінгард! — крикнула жінка.
— Єсть. Що? — нервово спитав він, неначе прокидаючись од сну.
— Питаюся, чи довго ще нам плисти? — виразно мо-вила вона.
1 Баранці — гребені хвиль.
— Якщо вітер буде такий і далі, то прийдемо в лагуну зразу ж після світанку. Я покину вас на борту шхуни разом із Йоргенсоном.
— А ви? Що ви робитимете? — спитала жінка.
— Я зроблю те, на що спроможний...— почула вона.— Усе, що зможу.
Вітер ущух, парус заполоскав.
— Я цілком покладаюсь на вас,— мовила жінка.— А чи певні ви своєї перемоги?
— Ні.
М-с Треверс відчула нікчемність свого запитання. За якихось кілька годин вона відвернулась від усього певного й полинула в світ неймовірного. Ця думка, замість того щоб збільшувати її тривогу, заколисувала її. Вона відчувала не сумнів, не острах. Це було щось інше. Мабуть, страшна втома.
Вона почула якийсь гуркіт, наче з глибини моря. Це був невеликий удар, зовсім незначне тремтіння. То бурун розбився об берег. Тепер Лінгард ближче бачив блиск, що слався білим простиралом недалеко від човна. І все це — кволі потоки світу, глухий стугін, віддалений гуркіт руйнування — наче відбувалось десь за межами її життя, оточеного глупою темрявою, глухим безгомінням. Вітер шарпнувся над її головою і вщух; вітрило звисло, гучно здригнулось, нап'ялось і знов ослабло; відчуття запамороченої швидкості й цілковитої непорушності швидко переплутались і зникли в дивному несамовитому рухові й глибокому спокої. Пітьма оповила її, як пестощі темного світу. Ці пестощі були тихі, але згубні; слабкість спокушала її душу скоритися. Ніщо більше не існувало, навіть усі її спогади зникли в просторі. Вона була задоволена, що нічого більше не було.
Лінгард, що сидів близько неї, здригнувся, коли голова жінки схилилась йому на плече. Він скам'янів, сидів непорушно, наче бажаючи перед наглою смертю сховати своє життя в цій задубілості тіла. Човен помалу зносило; піна і рифи, що траплялись йому на дорозі, шипіли, як величезний потік; потужне бурхання вітру гнало човен просто на рифи, та враз ущухло й кинуло його за течією. Боротьба вічно непереможного й переможного моря зі скелями захоплювала Лінгарда. Він стежив за цим змаганням так само, як за хитанням в своєму серці; м-с Треверс, підтримувана його рукою, спала, притулившись до нього, цілком покладаючись на його охорону. Мілини, що стерегли Берег Притулку, давали йому перші проміння надії на успіх. Вони сховали його мрії; голос їхній заколисував і підносив його думки, обіцяючи здійснення його надій. Ніколи ще не було між ним і ними такої щирої приязні... Жінку, що він тримав закохано в руках, теж несподівано дали йому мілини.