— На бригу ви будете в безпеці,— мовив він. Вона мовчала. Сон! Сон! Він сильно відхилився назад. Вода голосно хлюпнулась біля прови. Червонувате полум'я смолоскипів освітлювало під відлогою лице м-с Треверс. Сон мав бліде лице, а спогад — жваві очі.
— Я мав сам приїхати по вас,— промовив він.
— Я сподівалась цього,— були перші її слова, що він почув з тої хвилини, як вони втретє зустрілись.
— А я ж поклявся (і перед вами теж), що я ніколи більше не ступну на борт вашого судна.
— Це добре, що ви...— почала вона.
— Я зовсім забув про це,— сказав він щиро.
— Я цього й сподівалась,— повторила м-с Треверс. Він тричі швидко гребнув і тихо спитав:
— А чого ви ще сподіваєтесь?
— Усього,—відповіла вона. Лінгард якраз обминав бри-гозу корму і озирнувся назад. Потім повернувся до неї.
— І ви вірите мені! — гукнув він.
— Хочу вам вірити,— перебила вона,— бо...
Над ними пролунали малайські слова: "Капітан їде". Ці чужі слова спинили м-с Треверс, і вона замовкла. Лінгард поклав весла, й вони підійшли до високого борту брига. Чорне уважне лице нахилилось зовсім близько до неї, чорні пальці ухопились за борт човна.
— Стережіться,— сказав Лінгард, але тепер, при світлі, він не запропонував їй своєї допомоги. Вона зійшла сама, а він за нею.
На шканцях було повно людей двох різних рас. Лінгард і м-с Треверс швидко пройшли палубою крізь групи млтросів. Лінгард розчинив їй двері каюти, а сам лишився на палубі розпитати про свої човни. Вони вернулися, коли він був на яхті, і два матроси, що їм Лінгард доручиз про все розвідатись, прийшли до нього з рапортами. Човен, посланий на північ, не бачив нічого. Човен, справлений розвідати, що робиться на південних мілинах та острівцях, підійшов до прау шерифа Дамана.
Матрос оповів, що на березі горіло кілька вогнищ і команда з прау розташувалась табором на піщаній косі. Вони варили вечерю. Матроси були від них так близько, що чути було голоси. Біля води, на пагоркові, стояв вартовий; вони вгадали це, бо він перегукувався з вояками, що сиділи біля вогнищ. Лінгард спитав, як же вони підійшли так близько, що їх ніхто не помітив.— Ніч сховала нас,— відповів матрос тихо і мурмотливо. Він нічого не взнав про якихось там білих людей, що були в Дамановому таборі. Та й чого б їм там бути? Раджа Гассім і леді, його сестра, несподівано з'явилися близько його в своєму маленькому човні. Раджа Гассім пошепки наказав йому зразу ж вернутися на бриг і розповісти туанові, що бачив. Раджа Гассім сказав також, що сам він скоро повернеться на бриг з багатьма новинами. Він послухався, бо раджа особа авторитетна, і ми всі знаємо що йому добре відомі туанові наміри.
— Годі! — гукнув зненацька Лінгард.
Матрос на мить глянув на нього й пішов собі, не кажучи ні слова. Лінгард роздратовано глянув йому вслід. Нова сила прийшла в світ, заволоділа людським словом, надаючи йому злої іронії. Слова, сказані про того, хто "добре знає його наміри", стривожили й схвилювали його. Він побачив, що й сам не має певності щодо своїх намірів і навіть не зможе повернути її. Нова сила накинулась не тільки на ті слова, що чув, але й на події, що насунулись на нього, на людей навколо нього, на думки, що керували ним, на всі його почуття. Усі вони лишались тим, що й були — поверхнею життя, відкритою для сонця, по якій протоптувала собі стежку звільнена воля. Учора їх легко було розрізнити, перемогти й зневажити, але тепер інша сила прийшла у світ, кинула все в непевний морок незрозумілої темної мети.
Опам'ятавшись, Лінгард тихо здригнувся й наказав загасити на бригу всі вогні. Тепер команду з яхти перевезено, і краще, щоб було темно. Він наказав це інстинктивно; зробити так треба було через особливе становище. Його думки були в каюті, де чекала жінка. Він провів рукою по очах, немов збираючись із силою перед великим змаганням. Навколо нього було чути шепіт білих матросів, яких ранком він так щиро хотів урятувати. Тепер вони ось тут, під його захистом, але той випадок, невдача, прокляте безглуздя розбили його плани. Він мусив іти й говорити з м-с Треверс. Ця думка лякала його. Він був не з тих, що вміють говорити. Виявляти свою думку йому було дуже тяжко, бо це вимагало величезного зусилля.— Я мушу з нею говорити,— шептав він сам до себе, немовби сподіваючись на перемогу. Він не покладався ні на себе, ні на неї; він не був певний нічого й нікого; зате він був певний, що йому хочеться подивитися на неї.
Коли він повернувся, щоб іти в каюту, обидва смолоскипи разом згасли, і чорне склепіння ночі, що полум'ям одсувалось від брига, враз накинулось на нього й заховало палубу в темряві. Шепіт чужих голосів перемінився на голосніший гомін.
"Агов! Нічогісінько не видно! Слухайте, що далі буде!— наполягав голос.— Я хочу знати, що далі буде!"
Лінгард дуже хотів одчинити двері, але затримався й чекав, немов, відповідаючи, хтось натякне, що йому робити.
— Чого ж тобі треба? Ти дякуй долі й за це! —мовив один.
— Добре на цю ніч,— почав другий.
— Так чого ж дратуватись?—умовляв перший розважно.
— Я цього не певний, другий помічник каже...
— А, що він там каже. Сподіваймося, що власник цього брига витягне нас. Господарева дружина поговорить з ним. Гроші можуть багато дечого зробити.
Обидва голоси наблизились до Лінгарда, й розмова по-виразнішала.
— А якщо дикуни пустять на яхту червоного півня, їм же ніхто не перешкодить?
— І нехай палять. Цей бриг такий добрячий, ми зможемо виїхати ним звідси. Гармати є і все, що треба. Додому дістанемось щасливо. Що ти скажеш, Джоне?
— Нічого не скажу, бо ні про що не клопочуся,— мовив третій голос спокійно й тихо.
— Значить, тобі байдуже, чи спуститися на дно, чи їхати додому? Ну, кажи!
— Хоч і на дно,— спокійно кинув тихий голос,— чи так, чи ні, однаково усім іти на дно. Нічого не поробиш.
— Ой! Ти б і блазня засмутив. Що скаже моя місіс, якщо я не вернусь до неї?
— Знайде собі другого чоловіка, завжди знайдеться чимало дурнів.
Коли всі змовкли, хтось спокійно й весело засміявся. Лінгард мовчки слухав, тримаючись за клямку. Хтось од-далік незадоволено пробурмотів:
— От ненавиджу, коли мене вночі перетягають на борт чужого корабля. Ніяк не розберу, де вони тут тримають прісну воду. Нічого не узнаєш у тих дурних негрів. Нас тут, певно, мають за худобу. Один бог знає, скільки ми ще пробудемо на цих блискучих шканцях.