Картер зиркнув на нього і вирвав руку.
— Ідіть-но, шкіпере, в буфет, там ваше місце, прочитайте ще раз отой уривок про тубільців,— сказав він з гнівним презирством до свого начальника.— Хай мене повісять, якщо вони не їдуть сюди, щоб з'їсти вас із вашими книгами разом. Одійдіть. Дайте джентльменам позмагатись.
Потім, звернувшись до Лінгарда, повагом сказав:
— Ваш недоумкуватий помічник послав сюди човна та ще й з двома гостями.
Перш, ніж Лінгард зрозумів значення цих слів, він побачив над бильцями голови Гассіма та Іммади. За цим з'явились їх тіла, немов ці дві істоти поволі висувались із мілини. На хвилину вони спинились, озираючись по незнайомій палубі, потім пройшли по кормі під парусиновим наметом, що захищав розкіш, яка бентежила їх незрозумілістю життя білих істот.
Лінгард гукнув:
— Які новини, раджо?
Гассім оглянув палубу. Він лишив свою рушницю в човні, спокійний, що приємну посмішку на його губах стрінуть, як подарунок. Іммада, напіввидна з-за його спини, йшла легко, притиснувши лікті до тіла. Густі вії її були спущені, немов серпанок. В ній відчувалась молодість і соромлива рішучість.
Вони поставали недалеко від білих, і якийсь час ніхто не говорив. Потім Гассім виразно глянув на Лінгарда, злегка хитнув головою і, показавши на яхту, промовив:
— Я не бачу гармат.
— Немає, нема! — сказав Лінгард, чомусь збентежившись. Йому спало на думку, що вперше за два роки він забув про існування цих дорогих йому людей.
Іммада стояла, спустивши очі додолу. Гассім сміливо розглядав обличчя навколо, немов вивчаючи ледве помітні риси, що різнили цих людей.
— Що це ще за навала? — сердито спитав м-р Треверс.
— Це рибалки, сер,— устряв капітан,— ми бачили їх три дні тому в човні, але здуру вони не відповідали на наше гукання, а треба було б дістати рибки вам на сніданок...— Він улесливо всміхнувся і раптом загорлав:
— Гей! Джонні! Риба є? Риба! Трохи риби! Га? Се-ві? 1 Риба! Риба...— Він замовк і вже іншим тоном сказав: — Не можу, сер, пояснити цим дикунам,— і одсунувся, наче зробив щось дуже розумне.
Гассім глянув на Лінгарда.
— Чого цей білий так кричить?—стурбовано спитав він.
— Вони хочуть риби,— сердито сказав Лінгард.
1 С е в і (малайське) — риба.
6*
147
Побачивши на обличчі Гассіма величезне здивування, він не стримався й засміявся безнадійним сміхом.
— Хочуть риби,— здивовано повторив Гассім.— О, ви білі люди! Білі люди! їжте рибу. Це добре! Але нащо ж так галасувати? І нащо ти прислав їх сюди без гармат? — Уважно глянувши по нахиленій палубі загрузлого судна, він додав, злегка хитнувши головою: — і без знання своєї справи?
— Тобі не треба було приходити сюди, Гассіме,— не-задоволено сказав Лінгард.— Тут ніхто нічого не розуміє. Вони мають раджу за рибалку.
— Так, так! Це велика помилка з мого боку, бо, й справді, проводир десятьох утікачів багато нижчий за старшину в рибальському селищі,— серйозно зауважив Гассім. Іммада зітхнула.— Але ж ти, туане, знав правду,— казав він далі; а помовчавши, пояснив: — Ми прибули сюди тому, що ти забув глянути на нас. А ми сподівалися тебе вдень і вночі, виглядали тебе, вдивляючись гарячими очима на порожню воду на горизонті.
Іммада прошепотіла:
— Ти ні разу не глянув на нас. Ні разу!
— Занадто багато клопоту було моїм очам,— відказав Лінгард з лагідністю в голосі, яка з'являлась щоразу, коли він звертався до дівчини. Ця ніжність зозсім знищила його суворість, як ранкова зоря розганяє морок і темряву ночі.
— Я мушу тепер дивитись туди й сюди, як завжди в часи небезпеки,— додав він за хвилину, а вона злякано спитала:
— Чому? — так тихо, що мука її глибоко вразила цих уважних людей — тяжка й невимовна мука прихованих почуттів і думок.
IV
Д'Алькасер стояв позаду, розглядаючи всіх з пильною й глибокою увагою. Лінгард немов не міг одірватися від яхти і, пориваючись іти, знову зоставався, щоб сказати щось на прощання. Його мовчазне тіло нагадувало Картерові той момент у каюті, коли він сам на сам бачив цю людину нерухому, затиснену, здавлену в лещата свого сумління, в боротьбі з своїми думками.
М-р Треверс кинув крізь зуби:
— Чи довго ви будете грати цю комедію? Я ж велів вам іти звідси.
— Подумайте за цих бідолашних матросів,— прошепотів Лінгард, швидко глянувши на юрбу, що зібралась поблизу. 4
— Ви з тих людей, на яких я найменше звіряюсь,— тихо й гостро відказав м-р Треверс.— Дарма ви марнуєте час.— Лінгард густо почервонів.
— Ви... ви...— Він затнувся і вперся очима в м-ра Треверса, намагаючись підшукати найбільш образливе слово, але з силою проковтнув його.— Своїм часом я плачу за ваше життя,— мовив він.
Серед метушні Лінгард раптом побачив м-с Треверс, що підвелася з свого крісла.
Вона швидко підійшла до Іммади. Гассім, як малайський джентльмен, одступив убік, дивлячись повз неї, наче була вона незрима.
М-с Треверс була висока, гнучка, з вільними рухами. Обличчя її було таке сліпучобіле, що в затінку, здавалось, розкидало сяйво навколо її голови. На гладенький, широкий лоб спадало густе біляве волосся, прекрасне, як шовк, хвилясте, як море, тяжке, як шолом; спускалось воно кучерями, не виблискуючи й не переливаючись, наче його ніколи не торкалось сонце. Гарна шия, тріпочучи життям, дужа й ніжна, міцно тримала це осяйне, променисте обличчя й білу масу волосся, якого ніколи не цілувало сонце.
Вона жваво сказала:
— Це ж дівчина!
М-с Треверс збудила в д'Алькасері нову хвилю цікавості. Дужий подих вітру напнув парусинове накриття і пропустив під нього хисткий блиск мілин. Д'Алькасер побачив осяйну широчінь моря, з темною, як початок близької ночі, межею обрію за плечима Едіт... Де він бачив її востаннє? Давно, аж на тому кінці світу. Там також круг милої яскраво блищало все; вражав осяйний простір, оточувала ніч, ждучи слушного* часу, щоб кинутись на цей блиск, на це сяйво, на чоловіків і жінок.
Він не міг пригадати, де це було, але збагнув, що з усіх відомих йому жінок вона одна здатна була діяти. Кожен її рух був певний, легкий, життєвий, являв моральну красу і силу. її струнка постать, у гладенькій темносиній сукні, що сміливо облягала її форми, була скромна, але з рисами відважної рішучості.