На мілині час минав так само, як і деінде, бо чекав він на полегшення не від подій, а від часу. Кожна людина дотримується свого власного почуття чи то в радості, чи в смутку; і д'Алькасер, неспокійно блукаючи, задоволено уявляв собі, що ввесь світ і навіть час спинився, мовби й не бажаючи відсунути його від журби, ще не зменшеної, але вже збляклої, як злинялі речі.
II
Д'Алькасер мав щось років із сорок. Був він худий, блідий, із запалими очима, звислими чорними вусами і прямим, проникливим поглядом. Швидка посмішка часто осявала йому лице. Він дивився на Лінгарда з великим інтересом. Його вабило щось ледве помітне, якась лінія чи зморшка біля ока, спущена вія чи обрис щік, одним словом, та єдина риса, що відрізняє численні людські обличчя одне від одного, тобто те, що розкриває душу людини глибоко.
Часом він трохи нахилявся над червоним віялом м-с Треверс і обмінювався з нею словами. Не дивлячись на нього, відповідала вона незмінним тоном, з непорушним обличчям, наче зверталась з-за серпанку невиразної байдужості, протягненого між нею і всіма людьми, між її серцем і сенсом подій, між її очима і цим мілким морем. А море це, як і її погляд, було безмовним і безмежним; далеко-далеко, на блідому обрії зливалося воно з небом.
М-р Треверс одійшов убік і, звернувшись до Картера, засипав його докорами.
— Ви погано зрозуміли мої інструкції,—бурмотів він.— Нащо ви притягли сюди цього чоловіка? Я дивуюсь...
— Минулої ночі я був ще більше здивований,— нечемно промимрив молодий моряк, роздратувавши м-ра Тре-верса.
— Я бачу тепер, що ви не здатні ні до чого,— провадив далі власник яхти.
— Він затримав мене,— сказав Картер.— Хіба ж ви не чули, що він говорив?
— Дурниці,— сердито зашепотів м-р Треверс,— як ви гадаєте, що в нього на думці?
— Я знаю тільки,— відповів Картер,— що минулої ночі він мав намір застрелити мене в своїй каюті, якщо я...
— Це нічого не значить,— перебив його м-р Треверс.— Чи знаєте ви, чого він прийшов сюди?
Обличчя Картера стало буряковим і лупилось, наче облизане вогнем.
— Я знаю не більше вас, сер. Минулої ночі, коли ми були в його каюті, він сказав, що швидше застрелить мене, аніж дозволить шукати допомоги у когось іншого. Мабуть, він хоче загребти купу грошей в нагороду за те, що витягне яхту.
М-р Треверс одвернувся й глибоко замислився. Ця пригода непокоїла його, бо марнувався час. Спершу він взявся упорядковувати свої Нотатки, зроблені за рік мандрівки на сході, а потім все ж таки послав по допомогу, бо сторопілий капітан яхти заявив, що вона, мабуть, зрушить з місця лише в найближчі весняні припливи. Д'Алькасер, особа благородного походження, хоч і непевних принципів, був все ж таки якась компанія: в усякому разі з ним можна було зіграти в пікет.
М-р Треверс поклав на думці ждати. І раптом ця груба людина, немовби з книги про морських розбійників, нахабно вдерлася в його життя і своїми натяками на небезпеку розбила спокій; іноді ж його темні фрази скидалися на замасковані погрози.
У м-ра Треверса було розвинене, довгасте, добре виголене підборіддя, блакитні очі — холодна, наївна блакить. Він стояв перед Лінгардом бадьорий, нітрохи не стомлений мандрівкою, необвітрений, немов народився зовсім невразливим. Лице його було повне, бліде, зовсім безкровне і напрочуд тендітне, наче він ріс, як рослина без сонця.
Він думав:
"Я мушу припинити ці безглузді погрози. Мене не заставиш платити за не потрібні мені послуги".
М-р Треверс відчував велику прикрість від такої нахабної спроби. Враз він відчув незрозумілу гордість, уявивши собі, що розіб'є таємні наміри цього чоловіка, немов ця суперечка з супротивником набирала значення їх особистого змагання.
Лінгард, ні на що й ні на кого незважаючи, замислено дивився на море. На ньому він виріс, на ньому жив; воно витягло* його з дому, розгорнуло його думки й дало роботу рукам. Море збуджувало енергію, зробило з нього власника й командира найкращого брига. Воно підтримувало його віру в себе, в свою силу, в своє щастя. І враз фатальний випадок пхнув його на перешкоду, що тягла за собою чимало лиха.
Він сказав усе, що міг сказати, але бачив, що йому не вірили. Ніколи не було з ним такого, ніколи не траплялося. Він спантеличився, ніби несподівано виявив, що більше не був самим собою.
Прийшов він до них і сказав: —Я хочу вам допомогти. Я — Том Лінгард...— А вони не повірили! Перед таким скептицизмом він був зовсім безпорадний, бо ніколи не уявляв, що це можливо. І він сказав:—Ви стали на моїй дорозі і шкодите моїй справі. На цій дорозі я ні перед ким не поступлюся. Та, незважаючи на все, врятую вас,— тільки покладіться на мене, Тома Лінгарда.— А вони не вірили йому! Це було нестерпним для нього. Він уявив собі, що міг би змести їх, недовірливих, з свого шляху. А чому ж ні? Він досі не знав їх, не тривожився за них. Йому навіть не треба було піднімати руку проти них! Треба було лише на день чи два заплющити очі й потім забути, що навіть бачив їх. Це було б легко. Нехай пропаде їх зневіра, їхнє безглуздя, нехай загинуть вони самі... Або так, або усьому край.
III
Одірвавшись від безмовного моря, погляд Лінгарда помалу перейшов на мовчазні постаті, скупчені на кормі, на уважні й здивовані обличчя моряків, яких він ніколи не бачив; та вони навівали йому згадку про колишні дні — його юнацтво, інші моря, далекі береги ранніх мандрівок. М-р Треверс теж прокинувся від задуми й руку, що крутила лівий бакенбард, заклав у кишеню куртки, немов збираючись витягти звідти щось цінне. Він швидко ступив до Лінгарда.
— Я не можу скористатися з ваших послуг,— сказав він холодно й рішуче.
Лінгард узявся за бороду й глянув на нього.
— Може це й добре,— помалу сказав він,— бо я й не пропонував своїх послуг. Я лише пропонував узяти вас на кілька днів на борт свого брига, бо тільки це може вас урятувати. А ви, ви питаєте, які мої причини? Мої причини! Якщо ви їх не бачите, то вам і не треба знати.
Ці люди, що дві години тому навіть не знали один одного, зараз стояли поруч сердиті, наче давні вороги; один— низенький і швидкий, другий — високий, дужий, зі зневажливим поглядом.