Він уперто доводив собі, що якби ці переможені люди не вірили в нього, то не були б такі байдужі їх німий спокій зворушував його більше, ніж найщиріше прохання. Ні слова, ні шепоту, ні допитливого погляду! Вони нічого не питали, і це подобалось йому. Він навіть радів з цього, хоч зовсім не знав, що робити з цими понівеченими, побитими істотами, яких химерна доля віддала йому до рук.
Лінгард особисто зустрів утікачів, допомагаючи їм перелізти через бильця; у темряві, прорізуваній блискавкою, він пересвідчився, що всі вони поранені, і дивувався, як змогли ці нещасні люди добутись до баркаса, що вивіз їх. Він схопив на руки найменшу з постатей і поніс у каюту. Потім, не оглядаючись навіть на свою легку ношу, знову побіг на палубу, щоб зняти бриг із якоря. Коли давав наказ команді, неясно побачив, що хтось обережно й вагаючись підійшов до нього. То був Гассім.
— Я не готовий до війни,— квапливо пояснив Лінгард,— а завтра може й не бути вітру.
Потім, виводячи бриг з небезпечного місця, він зовсім забув про них. Та коли вітер відніс бриг далеко від берега, Лінгард з полегшенням зітхнув і підійшов до двох людей, що стояли на кормі, де він мав звичку в тяжкі хвилини розмовляти на самоті з своїм судном. Гассім покликав сестру з каюти.
Найперша думка Лінгарда була: "Куди я подамся з ними?" Та, здавалось, ніхто не піклувався тим, що він робитиме. Джаффір і ще вісім малайців розташувались на грот-люці1, оглядаючи рани один одному і розмовляючи спокійно й весело, як виховані діти. Кожен зберіг свій крис, а Лінгард роздав їм трохи перкалю з свого краму. Коли ж він проходив повз них, всі серйозно дивилися йому вслід. Гассім та Іммада жили у камбузі 2. Дівчина виходила на свіже— повітря тільки ввечері, й щоночі чути було їхній шепіт у затишку на шканцях. Кожен малаєць на борту тримався від них осторонь і ставився з шанобою.
Лінгард наслухав на кормі їхніх тихих голосів. Вони здіймалися й спадали в меланхолійному ритмі; іноді дівчина скрикувала чи то з болю, чи то з гніву. Тоді Лінгард спинявся. Тяжке зітхання линуло до нього з безмежної ночі. Уважні зорі оточували самотній бриг, кидаючи своє сяйво крізь цілковите безгоміння на мовчазне море. Лінгард знову починав ходити по палубі, бурмочучи до себе.
1 Г р о т-л ю к — великий отвір з палуби до трюму, прикритий зверху парусиною чи віком.
2 Камбуз — судова кухня або комірчина для харчу
— Белараб — найбільше для цього підходить. Тільки там, де він живе, можна шукати допомоги. Ех, якби мені побачити старого Йоргенсона.
Цей Йоргенсон знав те, що було колись, і жив серед людей, які думали тільки про сьогоднішній день, не пік-луючись про завтра і забуваючи про вчора. Власне кажучи, він ніколи не жив серед них; тільки часом показувався біля них. Жив він десь у тубільному кварталі, з тубільною жінкою, в тубільній халупі, що стояла посеред загородженого клаптя землі, де росли дерева індійської смоковниці. В домі були тільки горщики, циновки, оригінальна рибальська сіть на двох підтичах 1 й маленька скринька червоного дерева з замком і срібною пластинкою з словами: "Капітан Г. К. Йоргенсон. Барка "Д и к а Троянда".
Це нагадувало напис на надгробку. "Дика Троянда" вмерла, а з нею вмер і капітан Г. К. Йоргенсон. Суворий, мовчазний, підіймався він під час обіду на борт якогось торговельного судна, що завертало по дорозі. Прислужник, китаєць або мулат, не ждучи наказу, похмуро ставив йому тарілку. І коли морські купці, галасуючи, збирались на відкритій веранді, навколо лискучої батареї з пляшок і склянок, старий Йоргенсон з'являвся немов з дна моря, підходив, трохи хитаючись, і пив із першої-ліпшої склянки.
— П'ю за всіх... Не треба стільця,— кидав він і ставав позаду товариства, безмовний і сумний, немов тон раб, що обслуговує бенкет. Тіло мав худе, як і в більшості старих людей, а дух його заглибився у спогади далекого минулого; лиш довжелезний кістяк його жив далі, немовби зроблений із заліза. Руки в нього тремтіли, та очі були ще гострі. Всі думали, що він докладно знає, як гинули колись якісь великі люди і таємничі експедиції. Та був він, очевидячки, невдаха, хоч і гадали, що знав він дивні тайни.
Цей могутній кістяк, одягнений в злинялу пару синього шевйоту, без будь-якої білизни на тілі, якимось чудом животів. Часом, коли йому пропонували роботу, він проводив англійський корабель протоками Ріо. І щоб забезпечити себе, говррив капітанові:
— Вам не треба лоцмана: тут можна пройти, заплющивши очі. Якщо я вам потрібен, то прийду. Десять доларів.
1 П і д т и ч і — кілки, що на них розвішують НСЕІД.
Виконавши доручення й одержавши платню, він повертався тридцять миль човном з двома старими малайцями, які, здавалось, були його почтом. Мандрувати тридцять миль морем під екваторіальним сонцем у невеличкому човні, де ніде й поворухнутись,— це подвиг, що потребує витривалості факіра й властивостей саламандри. Десять доларів була дешева платня, і його частіше брали. А коли йому було сутужно, він позичав у перехожого п'ять доларів і додавав:
— Я не в силі швидко повернути їх вам, але коли вам треба буде про щось довідатись, то я до ваших послуг.
Дивно, що ніхто навіть не всміхався на це "щось". Здебільшого йому відповідали:
— Дякую вам, старий приятелю, коли мені треба буде інформацій, я прийду до вас.
Йоргенсон кивав головою і казав:
— Пам'ятайте, якщо ви, молоді хлопці, не будете такими, якими були ми, коли ходили тут багато років тому, то інформації мої можуть лише зашкодити вам.
Він мав своїх улюбленців, з якими був більш одвертим. Від нього Лінгард і почув про Дарат-ес-Салам, або "Берег Притулку". Йоргенсон, як він сам висловлювався,— знав усі таємниці цієї країни ще з тих славетних часів, коли зодягнені в білу одежу падриси почали проповідувати й воювати по всій Суматрі, доки голландці не накивали п'ятами.
От тепер Лінгард і спробував згадати й зібрати докупи уривки й клапті фактів з дивовижних оповідань старого Йоргенсона. Та він не знав нічого, опріч загальної уяви про цю місцевість та невиразної думки про небезпечні підступи до неї. Тому він вагався, а бриг, немов відповідаючи його сумнівам, теж хитався туди-сюди.