ВИЗВОЛЕННЯ
РОМАН
МІЛИН
ЗМІСТ
Частина перша Людина й бриг
Частина друга Берег Притулку
Частина третя, Полон
Частина четверта Дар мілин
Частина п'ята Справа честі й справа серця
Частина шоста Право життя й данииа смерті
ЧАСТИНА ПЕРША ЛЮДИНА Й БРИГ
Низькі береги, що піняться й шумують навколо тисяч великих і малих островів Малайського Архіпелагу, віками були ареною великих подій. Ця країна ще й тепер не втратила всієї таємничості й романтики свого минулого. Здобуваючи її, чотири нації виявили властиві їм вади та достойності. Але народ цих островів, що мужньо бився з іспанцями, португальцями, голландцями та англійцями аж ніяк не змінився після неминучої поразки. Він зберіг до цього часу любов до волі, відданість своїм ватажкам, послідовність у приязні й зненависті, усі свої гарні й хибні властивості. Його батьківщину, землю й воду (бо море так само було його батьківщиною, як і земля численних островів) захопила європейська раса, опираючись на велику силу меча і кропила. Незабаром цивілізація знищить навіть сліди тих кривавих змагань. Звитяжні білі мандрівники, що співчували тубільцям, не лишили по собі нащадків, бо світові ідеали змінювалися надто швидко. Все ж і в цьому столітті вони мали багатьох наслідувачів. Навіть тепер ми бачили одного з них — сміливого мандрівника, відданого своїм пориванням, людину високого розуму й чистого серця, що заклав підвалини багатої держави на ідеях рівності й справедливості. По-лицарському визнавши вимоги переможених, він сам був безкорисливий лицар щастя. Нагородою за його високі поривання є та шаноба, з якою чужий народ береже спогади про нього. За життя його не розуміли і ганьбили, але слава вчинків виправдала чистоту його намірів. Тепер він належить історії. Крім нього було багато незнаних лицарів щастя. Вони не мали його походження, становища й розуму, а тільки симпатію до цих людей, лісів і морів. Не можна сказати, що цих звитяжців забуто, адже їх ніхто й не знав. Розпорошені по численних островах Архіпелагу, вони інколи виступали з темряви, але лише для того, щоб бути засудженими як правопорушники, їх життя і боротьба прикрасили романтизмом таємничу країну мілин і лісистих островів, що лежить далеко на Сході серед двох глибоких океанів.
І
З рівної блакиті мілкого моря підіймає Карімата високі, неродючі, сірожовті верховини своїх скелястих гір. Кряж Суруту, зігнутий, наче спина могутнього велетня, одмежо-вується з заходу вузькою смугою води. А на схід розташувалась група дрібних островів, стертих, невиразних, з неясними обрисами, що ніби тануть у скупчених тінях. Ніч, насуваючись зі сходу, помалу глитала землю й море, землю — нерівну, пошматовану й гористу; море — з легеньким блиском і безмежною рівниною, що так і вабить до мандрівок і шукань.
Вітру не було. Невеликий бриг !, що стояв за кілька миль на північний захід від Карімати, ледве на півмилі зсунувся з свого місця. Була зовсім тиха вода, мертвий, рівний штиль, спокій мертвого моря й мертвої атмосфери. Ніщо не ворушилось на землі, на воді і в непорушній блакиті неба.
На цій тихій воді протоки стояв бриг, спокійний і рівний, ніби щільно скутий, кіль до кіля, з своєю власною тінню, що відбивалась у безмежному дзеркалі моря. А навколо — дрібні островки мовчки дивились на цей подвоєний корабель, що ніби назавжди прикипів серед них,— безнадійний бранець штилю, безсилий в'язень мілкої води. В полудень дмухнув легкий, вередливий вітерець. Про
1 Бриг — двохмачтовий корабель, від 150 до 300 тонн вантажу.
ва 1 помалу повернулась на захід, і кінець рівної й тонкої стрілки 2 показав на захід. Ззаду, біля стернового колеса, стояв малаєць. Твердо впираючись босими коричньовими ногами, він держав колесо під прямим кутом і міцно стискав його, наче корабель тікав від шторму. Стерничий стояв нерухомо, ніби скам'янілий, готовий одразу ж повернути колесо, як тільки доля дозволить бригу взяти справжній хід у цьому олійному морі.
Другий чоловік, що стояв на палубі брига,— очевидячки помічник капітана,— був білий: низький, присадкуватий, з сивуватими вусами й голеним обличчям, червоним від пекучого сонця й солоного морського вітру. Скинувши легку куртку, він лишився тільки в білих штанах і тонкій бавовняній сорочці. Його складені на грудях дужі руки скидались на два товсті шматки сирої яловичини. Взутий був на босоніж у солом'яні сандалії, а толову його захищав величезний корбовий бриль; колись білий, а тепер дуже чорний, він надавав цій людині чудернацького вигляду живого гриба. Чоловік перехилився через бильця і стояв нерухомо, спокійно втупивши очі в тінь брига на тихій воді; бачив там свою схилену голову й плечі; довго дивився, ніби зацікавлений своїм власним обличчям, лаючи мертвий штиль, що впав на корабель, як тягар, величезний і пекучий.
Потім, глибоко зітхнувши, підійшов, лаючись, до нактоуза 3; сумно спинився перед ним. З-під одхиленої шибки ілюмінатора почулося щебетання канарки, яке, здавалось, було йому приємне. Він прислухався, ледве посміхнувся і, пробурмотівши: "Дік, бідненький Дік", знову пірнув у мертву безмовність світу. Очі самі заплющились, голова низько схилилась над гарячим мідним верхом нактоуза. Раптом він випростався й крикнув хрипким голосом:
— Ти що заснув? Поверни стерно! Дай хід назад! Малаєць без найменшого руху в обличчі й позі, наче
був він неживий, швидко закрутив колесо, перебираючи шпиці руками, а коли воно скригочучи спинилося, схопив його знову й міцно тримав. Трохи згодом він помалу повернув голову і, глянувши через плече на море, глухо промовив:
— Вітер нема — хід нема.
1 П р о в а — передня частина корабля, біля носа.
2 Стрілка — кінчик бушприта.
3 Нактоуз — кабінка, де стоїть компас.
— Вітер нема, вітер нема — ти тільки це й знаєш,— промовив червонолиций моряк.— Бери помалу, Алі,— звернувся він поблажливо,— бери помалу, тоді стерно ляже як слід. Зрозумів?
Матрос, здавалось, нічого не розумів і не чув. Білий подивився на малайця, оглянув обрій навколо й коротко наказав:
— Дай стерно назад. Ти що, не чуєш, що вітер ззаду? Ну, просто пень.
Малаєць недбайливо повернув колесо, і червонолиций рушив далі, щось бурмочучи до себе. Раптом з відчиненого люка почувся вигук: